Зима у горах - Джон Вейн
Зібравши свої пожитки, Роджер повантажив їх у машину. Місця в ній вистачило. Потім востаннє повернувся до каплиці, повісив запасний ключ на гвіздок, де Райанон знайшла його одного недільного ранку,— тепер йому залишалося тільки піти геть. І складаючи дяку каплиці, Роджер опустився на коліна й напхав у маленьку грубку стільки палива, щоб у ній горіло годин вісім після того, як він піде. Ще й підкинув пічних «горішків» і останні три дощечки дубового паркету. Паркетні дощечки Гіто. Вони зігрівали його цілу зиму.
Коли в грубці добре зайнялося, Роджер зачинив дверцята, підвівся і швидко вийшов, потягнувши за ручку дверей так, щоб клацнув замок. Далі обійшов каплицю, проминув візерунчасту чавунну хвіртку і щільно її причинив.
Перш ніж сісти в малолітражку, він озирнувся і кинув прощальний погляд, перевіряючи, чи нічого не забув. Коли не зважати на прямокутник білого картону, вставленого у вікно замість розбитої шибки, й диму, що густо клубочився з димаря, все тут виглядало так само, як і тоді, коли він уперше побачив каплицю. І тільки гори за нею, сяючи в ошатності юного ще року, промовляли до Роджера про нове життя, що настало тут для нього.
Він завів мотор і поїхав до Карвеная, в готель «Палас»,
Зустріч поетів тим часом набула спокійного, врівноваженого плину. Мимоволі спадало на думку, що, обернувши виряджених у спіднички шотландців на багатоликого козла відпущення, Медог разом позбувся всіх можливих ускладнень і неприємностей. З часу їхнього від’їзду настало справжнє свято доброзичливості й світла: слухачі були уважні, поети дзвінкоголосі, повсюдно панувала атмосфера схиляння перед музами. Маленький магнітофон Андре працював без упину, представники ЮНЕСКО посміхалися в кутках, притискаючи до себе свої «дипломати», і якщо зовсім недавно Медог мав затурканий вигляд, то тепер очі його сяяли пророчим жаром і адміністративним завзяттям. І навіть Дженні, хоч їй і доводилось що далі, то швидше бігати між муніципалітетом (щоб заспокоїти поетів) і готелем (щоб активізувати армію дармоїдів, які готували бучну вечерю аля фуршет), виглядала не такою напруженою.
Роджер супроводжував Герета в рейсі о четвертій п’ятнадцять у селище, в п’ятигодинному рейсі до міста і в рейсі О п’ятій сорок п’ять знову в селище. І під час кожної поїздки пасажири жадібно розпитували його про вранішній розпродаж. Чи правда, що всі автобуси повернулися до попередніх власників? Майже всі, з чистим сумлінням відповідав Роджер. Все знову стало на свої місця. Машини більше не переходитимуть з рук у руки. Отже, тепер не тільки Герет матиме свій транспорт?
— Атож,— посміхався у відповідь Роджер,— Китова паща розкрилась, і всі Іони вийшли на світ божий.
Місіс Аркрайт, розчервоніла й радісна, поверталася додому рейсом о п’ятій сорок п’ять. На особисте прохання самого мера поліція не вжила до неї ніяких заходів, її тільки попередили й відпустили. Бак для сміття, щоправда, конфіскували, але місіс Аркрайт це не засмутило.
Ось побачите, тепер сміття забиратимуть інакше,— провіщала вона до своїх сусідів на задніх сидіннях автобуса. Щоб чогось досягти, треба діяти. Тільки так можна змусити цих людей щось зрозуміти. Посилати на них канонерки!
Коли вони доїхали до горішнього краю селища, вже почало сутеніти. У ліловій тиші, що розливалася гірським схилом, останні пасажири розходилися по своїх домівках. Роджер і Герет стояли біля автобуса.
«Наступний рейс буде за годину. У вас тут е якісь справи?» — спитав Герет.
«Ні».
«До каплиці не підете?»
«Ні. Я вже замкнув її. Сьогодні ночую в готелі».
«А вранці?»
«Вранці я, певно, поїду звідси».
Герет не ворухнувся. Темна горбата хмара, немов перекривлюючи його спотворену постать, танула повільно на тлі ясної червені вечірньої заграви.
«Що ж,— промовив нарешті Герет,— Тоді ходімо до мене, вип’ємо по чашці чаю».
Мовчки, але без суму в душі, вони подалися кам’янистою стежкою до будинку. У вікнах світилось — із селища провідати матір прийшли дві жінки,— і всі разом під дзенькіт чайного посуду і шарудіння кочерги в каміні лаштувалися згаяти вечір. Герет відразу ж запропонував відвезти їх додому після десятих)динного рейсу. Роджер зрадів: жінки втягай матір у затишний світ балачок, і вона, хоч і знала про його присутність і навіть кілька, разів зверталася до нього, проте, мабуть, не здогадалася, що його відвідини — останні, і він таким чином дістав можливість піти без урочистого прощання.
Коли вони поверталися до автобуса, щоб їхати о сьомій годині до міста, Герет першим порушив мовчанку:
«Ніколи не забуду того вечора. Лило як з відра, а я прийшов сюди й побачив, що автобус зник».
Роджер пирснув.
«Це минулої осені, еге ж?»
«Так, минулої».
«Що ж,— сказав Роджер,— відтоді я намагався якось компенсувати заподіяну шкоду».
«Вам це непогано вдалося,— відповів Герет.— Якби я тоді міг зазирнути в майбутнє й побачити, як обернуться справи, то почував би себе щасливою людиною».
«На мою думку, все закінчилося для нас добре,— зауважив Роджер.— Треба було, щоб нам обом поталанило, і так воно й вийшло.
Вони порівнялися з автобусом. Перші пасажири вже сходились. Герет увімкнув світло, і автобус знову став для Роджера тим, чим був того першого дощового вечора,— притулком світла й радості на темному гірському схилі.
Поринувши кожний у своє, Роджер і Герет більше про це не розмовляли.
Десь години через три після цього Дженні й Роджер сиділи поряд у залі карвенайського муніципалітету. Головна подія зустрічі поетів наближалася до завершення. Для Дженні то була винагорода за тривалі й виснажливі
