Літо Мілени - Софія Юріївна Андрухович

очицями і гострезними зубами. Якби він заковтнув Мілену, назовні залишилися би хіба що її ступні, та й це ще невідомо достеменно. Нажахана, вона нерухомо стояла за декілька сантиметрів від сили-силенної гострих зубів і уявляла собі, як повільно і болісно кілька десятків років буде перетравлюватися у крокодиловому шлунку, як незручно буде їй лежати там, як смердітимуть його нутрощі, як навкруги буде липко і слизько. Але раптом звідкись почувся дивний гуркіт, і, ламаючи дерева, нищачи рослини, розганяючи тропічну живність, з хащів на стежину з громоподібним гуркотом вирвався потворний автомобіль, старий, облуплений, напіврозвалений. Крокодил тієї ж миті підхопився на дві рівні людські ноги і швиденько зник у заростях.

Автомобіль зупинився, і звідти вискочили двійко симпатичних молодих африканців, давніх Міленчиних знайомих. За кермом сидів ще один, але старший, який теж видався Мілені знайомим, але от звідки могла вона його знати — щоб згадати це, треба було хоч трохи зосередитися, а зосередитись вона саме зараз не могла.

— І куди це ти поділась? — кричали радісно африканці. — Ми пішли за татком, повертаємось — а тебе уже немає. Добре, що хоч залізничники запам’ятали тебе і підказали, куди ти почимчикувала! Яке щастя, що ми тебе знайшли. Якщо чесно, ми очікували побачити тут твоє бездиханне тіло, бо віднедавна саме на цій стежині певний дотепник лякає перехожих, одягнувшись у шкуру алігатора. Хто не знає цього — той від страху замертво падає. Вже стільки тут повмирало, що ого-го! І знаєш, якого дідька він це робить? Так, від нудьги, щоб порозважатися просто... Та ти сідай в автомобіль, там хоч комахи не кусаються!.. — закінчили вони свою привітальну промову.

Мілена сіла на заднє сидіння, яке при цьому мало не перевернулося догори дригом, але усміхнені африканці швидко вмостилися з обох боків від неї, цим відновивши рівновагу. Водій завів авто, і воно з немилосердним тріском та гудінням занурилося в хащі. Тим часом африканці не замовкали.

— Давай же познайомимось! — завзято вигукнули вони.

— Я — Наркіс Каму Тейб! — промовив перший.

— А я — Наркіс Каму Тейб! — виголосив другий.

Неймовірний здогад пронизав мозок Мілени, але вона поки що вирішила промовчати.

— Я — Мілена, — посміхнулася вона до Наркісів Каму Тейбів. — Дуже приємно познайомитися!

— О, а нам як приємно! — сказали вони. — А це наш татко, Каму Тейб.

Той, не обертаючись, кивнув головою, майстерно об’їжджаючи звалище старих колод з одного боку і кістяк слона з другого.

«Що робить кістяк слона в таких непроглядних джунглях?» — подумала Мілена.

— Не знаю, може, це кістяк доісторичного мамонта? — висловив свій здогад Каму Тейб, і Мілена вперше почула його голос, але він нічого не промовив до її пам’яті.

— А ми — близнюки, — сказав тим часом Наркіс Каму Тейб-правий.

— О, я ж то подумала, якісь ви схожі... — посміхнулася Мілена.

— А ще ми мулати, — повідомив Наркіс Каму Тейб-лівий.

— Справді, справді, я помітила, що ваша шкіра світліша від шкіри вашого батька, — закивала Мілена головою. — А хто ж ваша матуся?

— Наша матуся — найпрекрасніша матуся у світі, — перебиваючи один одного, закричали Наркіси Каму Тейби. — У неї шкіра білісінька, як у тебе. Вона вродлива, розумна, добра. Вміє геть усе робити, але чомусь постійно сумує...

— За батьківщиною, — буркнув Каму Тейб.

— За батьківщиною, — закивали його сини. — Дуже тужить! Вона нам пообіцяла, що колись повезе нас туди і познайомить з прекрасними людьми, особливо з одним чоловіком, у якого шкіра теж білісінька, як у неї і у тебе, і який називається Наркіс, як і ми.

— То ви називаєтесь, як він, — виправив Каму Тейб.

— Так, то ми називаємось, як він, — радісно загелготали хлопці. — А матуся наша як прекрасно називається! Цецилія! Ц-Е-Ц-И-Л-І-Я! Дивовижно, правда?

— Цецилія? — Мілена аж підскочила. — Невже Цецилія? Та я ж її знаю, це ж найкраща подруга моєї бабуні. Та вона мені сама як бабуня! Тепер я згадала — ти той самий серденько Каму Тейб, який забрав її вглиб гарячої Африки з її власного весілля! А ви, отже, її сини... Але ж ви такі уже дорослі!..

Наркіси Каму Тейби задоволено перезирнулися і зайшлися сміхом:

— В Африці тепло, дуже, дуже тепло. І дощі рясно випадають — справжній кип’яток. А земля яка плодюча! Отак і ростемо!

— До речі, зараз буде злива, — промовив Каму Тейб, і почалася злива.

Звідкись згори, де навіть неба не було видно за стелею з листя, упала вода. Авто з пасажирами вмить опинилося на дні якогось океану, і Мілені згадався її сон, ніби зовсім не пов’язаний з подіями, у вирі яких вона перебувала тепер, але все одно дуже на них чимось схожий. Кілька хвилин пропливши понад самим дном океану на підводному човні, вони знову опинилися в джунглях. Злива стихла так само несподівано, як і почалася. З м’ясистих рослин стікали жирні краплини і падали на блискучу землю. Запахи і кольори стали ще різкішими і яскравішими.

— Ми вже на місці, — сказав Каму Тейб.

— А в одному селищі є дивна птаха в клітці! — промовив Наркіс Каму Тейб-правий.

— Ми якраз їздили на неї дивитися, — продовжив Наркіс Каму Тейб-лівий. — Вона препречудесна!

Тим часом джунглі порідшали, і незабаром автомобіль виїхав на зовсім голу, вільну від рослинності місцевість. Це було гарне африканське селище, з бамбуковими халупами і з кольоровими людьми. Селяни кинулися до автомобіля, і серед натовпу Мілена помітила одягнену в африканський барвистий одяг — себто майже оголену, але барвисто — засмучену Цецилію.

11

Щастю Цецилії не було меж. Вона так тішилася, що навіть страшний лисий шаман знепритомнів від її радісних вересків і пролежав, не приходячи до тями, протягом кількох днів. Але Цецилії тепер усе було байдуже. Вона розціловувала Мілену, носила її на руках, не відпускаючи від себе ані на мить. Безперестанку розпитувала про домашніх, хоча що могла розповісти про них Мілена, якщо і сама не бачила рідних понад три роки. Та все ж вона розповідала Цецилії, що Касандра вигадала новий рецепт пишних трояндових тістечок, а татко Флор заробив силу-силенну грошей і влаштував паштетикове свято. Вигадувала, ніби бабця Земислава виплела приємно-жовті фіранки на вікна, а Наркіс... Мілена зазвичай зупинялася, коли починала говорити про Наркіса, бо Цецилія щоразу заливалася