Приворотне зілля - Брати Капранови

Микола Пилипович сховав носовичка у нагрудну кишеню, тоді озирнувся. На парторговому столі стояв тріснутий телефонний апарат, значить, розрахунок був правильним.

- Ну і які віди на урожай? - поцікавився він ввічливо.

- Та, знаєте, по-різному. Хто посіяв, ще сяк-так, а хто не сіяв, у того геть нічого не виросло… - Посміхнувся господар у вуса і раптом запропонував: - А може, горілочки по п’ятдесят грамів?

- Воно конєшно, - почухав потилицю Микола Пилипович. - А можна я од вас позвоню сначала?

- Дзвоніть! - радісно погодився парторг і посунув до гостя телефон, який одразу ж гостинно дзеленькнув.

- Тільки цеє… я… ну вобщем… - зам’явся майор.

- Жінці дзвоните? - здогадався парторг.

- Ну вобщем, да… но… понімаєте…

Парторг поплескав його по плечу.

- Розумію. Все розумію. Не своїх жінок не буває, тільки своїм про це знати не обов’язково. Вгадав?

Микола Пилипович навіть почервонів для натуральності. Це було нескладно при його гіпертонії.

- Розумію. І не заважаю. А сам поки піду чарки помию, бо знаєте, раніше була у нас секретарка, а зараз уже самі якось…

Щойно парторг, видобувши із скособоченої шафи дві чарки, зник за дверима, Микола Пилипович м’яко і беззвучно зіслизнув зі стільця. Перш за все він опинився біля дверей і провів господаря уважним поглядом. Тоді міцно зачинив стулки і для певності припер їх стільцем. У наступну мить він уже був біля телефону і вправними рухами приторочував до слухавки невеличкий чорний диск на гумці, якраз поверх мікрофона. Точно такий за мить опинився і на другому кінці слухавки. І тільки перевіривши свій пристрій, озирнувшись та впевнившись таким чином, що ніхто його підслухати не може, майор набрав номер.

Незважаючи на елегійну атмосферу, районні колеги знали свою роботу, тому за дві хвилини Микола Пилипович з’ясував, що місцевий священик, отець Штефан, у картотеці не значиться, що дружина у нього тутешня, а сам приїхав з Волині, обіймає свою, так би мовити, посаду вже двадцять років, але на контакт не іде. Їм зараз можна не йти на контакт, і вони цим весь час користуються, зарази. Місцевий зв’язок був не дуже стійким, крім того, говорив Микола Пилипович не голосно, та ще й коробочки трохи викривляли звук, що б там не брехали їх розробники, тому складне священикове ім’я довелося перепитувати, але головна канва стала зрозумілою - легкого хліба не очікується, батюшка крепкий і вициганити у нього інформацію буде нелегко. Ліквідовуючи свої надбудови зі слухавки та ховаючи їх до кишені, Микола Пилипович навіть почав сумніватися, а чи варто взагалі з ним зв’язуватися, коли він такий темний. Не виключено, звичайно, що на нього є щось у центральній конторі, але туди телефонувати - ціла історія, і інформації вони зразу не дадуть, це вам не район.

«А може, ну його на фіг?» - подумав Микола Пилипович, відсуваючи стільця від дверей та беручись за ручку.

На порозі стояв усміхнений парторг з двома чистими чарочками. Очі його випромінювали радість життя.

- Поговорили?

Микола Пилипович зміряв його підозрілим поглядом, але той спокійно пройшов до свого столу й видобув з шухляди те, що в народі звуть сулією, та зеленкуватий помідор. Впевненим рухом він розлив по чарках каламутну рідину й тицьнув одну з них до рук своєму гостеві.

- Будьмо!

Миколі Пилиповичу дістався помідор, парторг занюхав власними вусами.

- Слухайте, - запропонував партор г, коли перехилили ще по одній. - А може, пообідаєте у мене? Бо все одно вже час, а живу я недалеко. - І він вказав рукою у вікно.

Майор подивився у вказаному напрямку. Там, у затінку дерев на постаменті стояла бетонна жінка зі снопом над головою, а за нею виднілися вікна парторгової хати. Заперечувати проти такої гречної пропозицію було недалекоглядно, тому рівно через десять секунд господар уже зібрався. Це було нескладно - хіба чарки покласти у шухляду. Микола Пилипович вийшов у коридор.

- До речі, - сказав парторг, замикаючи двері ключем. - А може, вам у плані фольклору наш священик буде цікавий? Отець Штефан?

Микола Пилипович здригнувся і з підозрою покосився на співрозмовника. Але очі у того були прозорі, як вода у ставку.

- Так я вас можу познайомити, - вів далі парторг. - Я сьогодні з ним якраз увечері в преферанс… Ми пулю пишемо, будете третім?

У майоровій голові вихором прокрутилася тисяча думок. Що він чув? Нічого. Не міг нічого чути, крім хіба імені. Але якщо і почув щось, то зайвого питати злякається, він людина старої закваски. А з преферансом… з преферансом ідея непогана, де, як не за картами, найкраще людину вербувати, га?

Микола Пилипович посміхнувся та поплескав парторга по плечу. Удача сама пливла до рук.

Кимось колись заведено було, а тоді уже всі звикли, що у кожному селі стоїть собі клуб, а у клубі періодично відбуваються танці. Бо що ж іще робити у цій занехаяній великій залі - хіба ще кіно, якщо привезуть.

Так сталося, що Петро трапив на танці не з власної волі. Ви можете здивуватися, як це молодий талановитий працівник міг потрапити кудись не з власної волі. А отак.

Наобідавшись до відрижки у гостинної хазяйки, тітки Тетяни, з’ївши вчорашнього борщу, що, як відомо, набагато кращий за сьогоднішній, запивши його чаркою доброї настоянки, чистої, як дівоча сльоза, і такої ж легкої, накрутивши після цього на язика п’яток кручеників та ще раз чарочкою заливши, щоб краще перетравлювалось, хлопець вирішив подрімати. Не подумайте, що він нехтував своїми службовими обов’язками, ні - просто, коли планується нічна операція, всьому особовому складові, що бере в ній участь, рекомендовано відпочити годинку-другу. От і взявся лейтенант надолужувати недоспане напередодні. А операція передбачалася така: перестрівши Наталку, поштарку, на вулиці або навіть додому завітавши, а живе вона, виявляється, зовсім поруч, тобто проблем з «випадковою» зустріччю не повинно виникнути, так от, використовуючи таку «випадковість», планувалося вступити в контакт. Щось вона там таке говорила про нічне купання - це не виключається, а, навпаки, заохочується. Основна мета - розкрутити дівчину на адресу ворожки, що візьметься заговорити зуби хворому Миколі Пилиповичу. Спочатку колеги вирішили, що майор повинен про всяк випадок сидіти вдома, чекати, але потім зрозуміли, що не варто, - поштарка явно накинула оком на Петра, тому умовляти її замість купання лікувати комусь зуба - дарма праця.

- Всьому свій час. Не втече твоя поштарка, - резюмував досвідчений Микола Пилипович.

Авжеж, не йому з нею купатися.

Ця думка неприємно зрезонувала у Петровій голові.