Неболови - Юлія Ілюха

У хаті було прохолодно, порожньо й тихо, лише у вітальні розбивали час на секунди стрілки китайського настінного годинника. Зазвичай Марина вмикала телевізор чи радіо на кухні, щоб наповнити бодай чужими голосами тишу, яка виглядала з усіх кутків, але зараз вона зосереджено порпалася в шухлядах, мимохідь поглядаючи на фотографію Ромчика на полірованому комоді, накритому старою мережаною скатертиною. На фото, зроб­леному в перший день навчання в Харкові, син позував на тлі громіздкої будівлі університету. Вересневе сонце виблискувало в університетських вікнах і пускало пустотливих зайчиків на Ромчикове обличчя. Сам він переможно усміхався, показуючи на університет жестом з американських фільмів — зведений угору ­великий палець.

Його, хлопця з провінції, який набрав найвищий бал під час тестування, будь-який виш забрав би з руками й ногами, але Ромчик марив комп’ютерами і програмуванням, тож вибір був однозначний. Шкільний комп’ютер досі стояв у його кімнаті, блимав зелений вогник на моніторі, ніби чекаючи, що господар от-от з’явиться, натисне кнопку й оживить принишклого електронного друга. Марина навмисне не вимикала його — миготливе вічко створювало ілюзію, що син десь поряд. Часом уночі вона не могла заснути, тоді підводилася і йшла до цієї кімнати — лікувати материнське безсоння.

Марина добре знала, що багато хто зі знайомих їй заздрить. Треба ж такій неосвіченій селючці, яка вже, мабуть, і літери позабувала, мати такого розумного сина! Коли вчергове хтось казав, як їй пощастило з Ромчиком, вона стискала губи й відповідала: «Це батькові гени і моє виховання».

Малого з двох років Марина піднімала сама. Чоловік її, веселий рудий велетень Микола, на добрий десяток років старший від своєї дружини, згорів від раку, усього за кілька місяців перетворившись із міцного здорованя на висохлий напівтруп. «Чорнобилець», — зітхали на похороні сусіди і жаліли сироту Марину, яка у два­дцять із гаком лишилася сама з малим дитям на руках.

Довго побиватися за чоловіком не було коли — у хаті кричав малий Ромчик, у хліві мукала корова та рохкали свині, під ногами плуталися гуси та качки, город швидко заростав бур’янами, а сусіди-пияки так і хотіли потягти бодай щось, що погано лежить. Утомлена вдова засинала, лише приклавши голову до подушки, а вночі до них із сином у ліжко приходив приблуда — кіт Митро, який прибився до двору скоро по смерті Миколи. Митро був таким же рудим, як Ромчик і його батько, від чого згорьованій Марині здавалося, що в нього переселилася Миколина душа, не витримавши довічної розлуки.

Через півроку такої каторжної праці вона прокляла все на світі й хотіла була попродати своє величезне господарство, з яким не могли самотужки впоратись її вже давно не ніжні, та все ж жіночі руки, але вчасно зупинилася. Від продажу молока Марина щодня мала свіжу копійку, а спробувавши шукати роботу у своєму містечку, швидко зрозуміла, що втомлюватиметься не менше, але грошей не бачитиме — скрута дев’яностих з порожніми полицями та кілометровими чергами в крамницях їй згадуватиметься ще довго. Тож, зціпивши зуби, і далі тягла все самотужки.

Ромчик тим часом ріс, пішов спочатку до дитячого садочка, а потім до школи. Марина не могла нахвалитися своєю дитиною: і вчиться на відмінно, і матері вдома допомагає, й інші діти, навіть сусідські розбишаки, до нього тягнуться, як бур’ян до сонця. Досить скоро і сам Ромчик, і всі оточуючі зрозуміли, що він відрізняється від решти — розумом, внутрішньою силою, упертістю та бажанням будь-що досягти мети. Захотілося йому комп’ютер — усе літо працював у місцевого фермера, горбатив поперек на помідорах, зірвав спину, але на зароблені самотужки гроші комп’ютер таки купив. Захотілося йому знати англійську мову — три роки щоранку прокидався на годину раніше і займався, аби потім майже на рівних говорити з учителем.

«Я, ма, хочу, щоб ми з тобою нормально жили. Не так, як ми зараз живемо, а так, як вони живуть. Тільки для ­цього я не буду красти чи вбивати, я всього сам досягну», — сказав їй якось зовсім по-дорослому, повернувшись із Києва з нагородою за перемогу в черговій олімпіаді.

Тепер от їм судилася розлука на півроку, хоча, коли Ромчик подавав документи на обмін студентами, вона відмахувалась і не вірила в успіх, казала, що там усе давно куплено й розподілено. «Ма, ну ти чудна, це ж Штати! У них усе чесно», — переконував її. Переконалась.

Забула про пошуки телефону, взяла з етажерки роздруківку, дрібно всіяну пшоном іноземних літер, надягнула окуляри. На звороті — переклад для неї, писаний Ромчиковою рукою: «Стенфордський університет, технічний факультет. Каліфорнія, США!» Решта сторінки посміхалась здоровенною незграбною мордою мальованого чоловічка — що-що, а малювання до Ромчикових талантів не належало.

— Каліфорнія, — уголос повторила Марина. — Боже, де ж та Каліфорнія…

Знявши окуляри, втомлено потерла очі та глипнула на годинник — уже майже п’ята. Довго ж вона тут плавала на хвилях спогадів! Остання маршрутка з Харкова виїжджає о восьмій десять, о пів на десяту син буде вже вдома. Уже й за вареники час братися, та й ще чимось смачненьким хочеться студента побалувати, бо не скоро він знову спробує материних домашніх страв…

Марина хусткою витерла сльози, які знову набігли на очі. Мобільник, який вона шукала по всіх шухлядах, лежав тут-таки, на етажерці. Переставила в нього картку й увімкнула — у кутку екрана відразу виріс частокіл мережі. Повагалася кілька секунд: хотілося подзвонити синові, але стрималася, подумавши, що недоречно відволікати його від святкових посиденьок з друзями.

Поклала те, що залишилося від телефону, на ледве теплу трубу опалення — може, ще просохне. Апарата було шкода. Не тому, що в магазині біля ринку такий коштував дві з половиною тисячі, а тому, що був він куп­лений Ромчиком з першої зарплатні на першій офіційній роботі, куди син улаштувався через кілька місяців по тому, як став студентом. Марина вже вирішила, що завтра зранку, доки Ромчик спатиме, тихенько віднесе його в ремонт — мобільник ще знадобиться їй, щоб тримати зв’язок із сином у Штатах. Хоча, мабуть, дзвонити він їй зможе нечасто — он сусідка в Росію телефонує та бідкається, що дорого, а то інший континент, доведеться вчитися писати есемески. Вона ще раз поглянула на Ромчикове фото, вкинула телефон до кишені робочої одежини та поспішила на вулицю, де голосно обурювалася її неробством недо­годована худоба.

Що далі повзла стрілка настінного годинника з тиг­ром на циферблаті, тим більше набухав клубок хвилювання в Марини всередині. Уже перевалило за пів на десяту, а Ромчик досі не подзвонив. Вона знервовано раз по раз набирала його номер. «Абонент поза зоною…» Перестали парувати на столі вареники, угрузнувши пухкими боками в жовтий пластилін масла, вистигав на газовій плитці пахучий борщ, поряд із яким ніби засоромлено визирала з миски, накритої рушником, рум’яна скоринка домашнього хліба. Марина чекала на сина біля хвіртки. Туманилось молоком фіолетове небо з клаптями попелястих хмар, що швидкокрило пролітали над головою, злякано махали віттям вугільно-чорні тополі біля дороги, осліп­лені світлом фар автомобілів, які котили свої важкі металеві тіла по пришерхлому асфальту, а Ромчик усе не йшов.

Урешті, не витримавши, Марина побігла в хату, де перевдягнулася в одяг «на вихід», та рушила на автостанцію. По дорозі в темряві знову набирала