Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Ох, перепрошую, Лео, геть забув.

— Та це не так важливо.

— Вихилимо по чарчині?

— Авжеж.

Він прийшов, ми посідали на терасі, я налляв віскі. Надворі було гарно, жаби на озері розпочали вечірній концерт.

— Що, не виходить з голови та дівчина? — сказав Лео.

Я кивнув.

— Авжеж. Я оце провів розслідування.

— Про що?

— Про вас і Александру. І знайшов дещо цікавеньке: нічого нема. І, повірте, цілими днями порпався в інтернеті, та нічого не знайшов, тож і шукати нема чого. Що діється, Маркусе?

— Та я й сам не знаю.

— Я й не знав, що ви зв’язалися з тією акторкою. Лідією Ґлур. Так в інтернеті пишуть.

— Ненадовго.

— Це не вона часом грала в фільмі, який зняли за вашою першою книжкою?

— Так, вона.

— Це було до чи після Александри?

— Після.

Лео зробив незворушне обличчя.

— Ви зрадили її з цією акторкою, так? З Александрою ви були щасливі. А потім успіх ударив вам у голову, ви побачили ту акторку, що розпускала перед вами хвоста, і на однісіньку пристрасну ніч забулися. Правду я кажу?

Я всміхнувся, так мене потішила його уява.

— Ні, Лео.

— Ох, Маркусе, годі вже маринувати мене! Що сталося у вас із Александрою? Що скоїлося з вашими двоюрідними братами?

Лео навіть не підозрював, як тісно пов’язані ті його запитання. А я не знав, з чого почати.

Про що розповідати передовсім? Про Александру чи про Ватагу Ґольдманів?

Урешті я вирішив почати з братів, адже щоб розповісти про Александру, треба спершу казати про них.

*

Розповім я вам спершу про Гіллеля, бо він перший з’явився. Народилися ми того самого року, і він був мені як брат; його хист полягав у гострому розумі й умінні провокувати. То був страшенно худий хлопчина, та його тендітність урівноважувалася неабиякою наполегливістю й винятковим апломбом. У його хирлявому тілі крилася велика душа, а головне, непохитне почуття справедливості. Пам’ятаю, як він мене боронив, коли нам було по вісім років — тоді Вуді ще не ввійшов у наше життя, — у весняному спортивному таборі в Редінґу, штат Пенсильванія, куди запроторили сина дядечко Сол із тітонькою Анітою, щоб він розвивався фізично, а я супроводжував Гіллеля з братнього обов’язку. Мені приємне було його товариство, а ще я гадав, що поїду туди боронити його від забіяк, бо в школі він через маленький зріст завжди був цапом-відбувайлом. Проте я не знав, що Редінзький табір спеціально організували для хирлявих дітлахів, тих, що відстають у розвитку або одужують після хвороби, то поміж тими хирляками та недоріками я був наче грецький бог, і мене першого викликали робити вправи на фізкультурі, поки решта розглядала носаки свого взуття.

Другого дня в нас були вправи на жердинах. Тренер зібрав усіх коло спортивних знарядь — кілець, перекладин, паралельних брусів і величезних жердин. «Спершу, — сказав він, — ви полізете на жердину». І показав на довжелезний патик, метрів з вісім заввишки. «Ось по одному підходите, лізете вгору, а там, якщо зможете, перелізете на сусідню й спуститеся вниз, як ото пожежники. Хто почне?»

Певне, він гадав, що всі ми зараз кинемося до тих клятих жердин, але ніхто і з місця не рушив.

— Ви, певно, маєте запитання? — спитався він.

— Так, — підняв руку Гіллель.

— Слухаю тебе.

— Ви справді хочете, щоб ми залізли туди?

— Авжеж.

— А якщо нам не хочеться?

— Ви зобов’язані.

— Кому зобов’язані?

— Мені.

— З якого це дива?

— Бо так заведено. Я тренер, то мої накази треба виконувати.

— А ви знаєте, що наші батьки заплатили за цей табір?

— Знаю. Та й що?

— А те, що ви працюєте на нас і мусите нам підкорятися. Ми можемо навіть звеліти вам пообрізувати нам нігті на ногах, як захочемо.

Тренер якось дивно зиркнув на Гіллеля. Він намагався взяти ситуацію під контроль, тож звелів, надавши своє голосові авторитарного тону:

— Ану гайда! Хто полізе перший? Час біжить.

— Щось зависоко воно, — сказав Гіллель. — Тут вісім чи десять метрів?

— Десь так, — відказав тренер.

— Нічого собі! — обурився Гіллель. — То ви навіть свого знаряддя не знаєте!

— Замовкни, прошу тебе! Якщо вже ніхто не зголошується лізти перший, то я оберу сам.

Звісно ж, показав він на мене. Я почав казати, що завжди мене змушують першого, та тренер і слухати нічого не хотів.

— Гайда, — казав він, — лізь хутчій!

— А чому б вам самому не полізти туди? — знову встряв Гіллель.

— Що?

— Ото й покажіть приклад.

— Не вистачає, щоб мною дітлахи орудували! — відчайдушно боронився тренер.

— Мабуть, ви боїтеся лізти, так? — запитав Гіллель. — На вашому місці я теж боявся би. З тої жердини як гепнеш! Я, знаєте, не іпохондрик, але десь читав, що, упавши з висоти три метри, можна завиграшки поламати хребет і лишитися паралізованим на все життя. А хто хоче бути калікою до самісінької смерті?

— Не я, не я! — загаласували всі.

— Ану замовкніть! — зарепетував тренер.

— А ви певні, що у вас є диплом тренера з гімнастики? — раптом занепокоєно запитав Гіллель.

— Авжеж! Замовкни нарешті!

— Гадаю, ми позамовкали б, якби ви показали його нам, — провадив Гіллель.

— Таж у мене його при собі нема! — вигукнув тренер, хлянучи, немов дірява повітряна кулька.

— При собі чи його у вас взагалі нема? — не вгавав Гіллель.

— Дип-лом! Дип-лом! — почали скандувати всі.

Ото так репетували ми, аж доки тренер підплигнув і, наче мавпа, поліз жердиною вгору, щоб показати нам, на що він здатний. Певне, чоловік хотів справити на нас враження, тому робив чимало зайвих рухів, і сталося те, що й мало статися: долоні його зісковзнули з тої клятої жердини, і він упав з самісінької її верхівки, а це сім метрів чи, якщо вже достеменно, сім з половиною. Бідолаха гепнув, як сніп, додолу і почав страшенно лементувати. Ми заходилися втішати його, та медики зі швидкої допомоги пояснили, що тренер поламав обидві ноги, тож ми вже не побачимо його під час перебування в таборі. Гіллеля витурили з того табору, а заодно і мене з ним. Нас забрала тітонька Аніта з дядечком Солом, вони відвезли нас до лікарні того графства і змусили особисто перепросити сердегу-тренера.

За рік після тієї халепи Гіллель запізнався з Вуді. Натоді йому було дев’ять років, він був страшенно худий і низенький на зріст, тому всі однокласники збиткувалися з нього і прозивали Креветкою. Унаслідок тих знущань йому довелося за два роки поміняти три школи. Проте в кожній новій школі його цькували