Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький
Юнак присунув крісло і сів біля Наташі.
— Альма з своїм Зігмундом запізняться на дванадцять хвилин. Це дуже дивно! Завжди вони запізнюються і завжди на дванадцять хвилин.
Посельська сміялася разом з Арнольдом. Справді, запізнившись рівно на дванадцять хвилин, у хол зайшли Альма Гуц і незнайомий Наташі високий на зріст чоловік.
— Погляньте, за моєю машиною, — надто голосно сказав чоловік швейцарові.
— Кому потрібен твій старий вітряк! — гукнув йому Арнольд.
Чоловік помахав Арнольдові рукою і пішов слідом за Альмою до гардероба.
— Вони вже познайомилися. Ну, що я казала? — сміялась Альма Гуц, вітаючись з Наташею і Арнольдом. — Знайомся, Анно, — сказала вона, підштовхуючи до Наташі свого супутника. — Це король тренерів, поет батерфляя Зігмунд Лісовський.
Поет батерфляя більше скидався на боксера. Кремезний, високий чоловік, на похмурому обличчі — невеликий приплюснутий ніс. Масивне вугласте підборіддя навкіс розсічене синюватим шрамом. Через це здавалося, що обличчя трохи скривлене набік.
Компанія зайняла столик у затишній, глибокій ніші. Замовлення робив Арнольд. Він довго напівголосно говорив з офіціантом, який зігнувся перед ним дугою. В цей час Зігмунд Лісовський, розмовляючи з Альмою, приглядався до Наташі.
— Ну, як себе почуває новенька? — раптом звернувся він до неї.
— Чудово. Я дуже люблю цей ресторан.
— О! Виходить, ви тут бували?
— Звичайно. За кілька годин сьогоднішнього вечора я полюбити його ще не могла.
— Молодець, Анна! — Альма заплескала в долоні. — Вчи його світським розмовам. Зігмунд славиться вмінням задавати безглузді питання. Рахунок один — нуль на користь Анни. Матч триває.
— Що тут відбулося? — встряв у розмову Арнольд. — Певно, Зігмунд уже встиг задати якесь питання?
— Так, і дістав від Анни облизня! — сміялась Альма. — Але ти, Ані, все ж май на увазі: якщо Зігмунд візьметься вчити тебе батерфляя, це — щастя. Так що не бий його дошкульно.
Заграв оркестр. Пішли танцювати. Альма з Зігмундом, Наташа з Арнольдом.
— Чудово створене життя! — шепотів у вухо Наташі її кавалер. — Ще сьогодні вранці я не знав, як згаяти вечір. Усе остогидло, як осінь. І раптом з басейну випливаєш ти, прекрасна Афродіто, і вже хочеться, щоб вечір ніколи не кінчався!
Патякаючи, Арнольд уперто наближав своє обличчя до Наташиного.
— Попереджаю вас, — сказала вона насмішкувато, — я не терплю вільностей у перший вечір знайомства.
— О! — Арнольд відхилився. — Якщо не в перший, то в який же?
— У той, коли мені цього самій захочеться!
— Пташко, я бачу, в тебе гострі кігтики!
— І «ти» теж буде тоді, коли я цього захочу.
Після танцю розмова якось не клеїлась. Наташа рада була цьому. Вона мала обміркувати, як їй діяти далі. Випили за Анну Лорх, за те, щоб її портрет надрукували в газетах.
— Альма сказала, що ви сильна, — звернувся до Наташі Зігмунд. — Для батерфляя це найперше діло. Найперше! — він стукнув по столу своїм величезним чавунним кулаком.
— Не бійся, Анно, Зігмунд добрий, — засміялась Альма Гуц, помітивши, що Наташа перелякано дивиться на його кулак.
— Ми з тобою зробимо так, — вів далі Лісовський, спідлоба дивлячись на Посельську: — Спочатку тебе поганяє Альма, відшліфує техніку плавання, а потім я займусь.
Альма Гуц заплескала в долоні.
— Анно, кричи «ура»! Протягом останнього року він уперше сам пропонує свої послуги.
За це не можна було не випити.
— Ну, а як же буде зі мною? — з удаваною образою спитав Арнольд. — Я вимагаю справедливості. Анну треба розділити між трьома.
— Помовч! — грубо кинув йому Зігмунд.
Арнольд підняв руки.
— Капітулюю, капітулюю і ніяких претензій! Але претензії можуть з’явитися в Альми.
— Помовч! — вже погрозливо повторив Зігмунд.
Деякий час усі були зайняті тільки їдою. Знову заграв оркестр. Альма запросила Арнольда, і вони пішли танцювати. Посельська сподівалась, що її запросить Зігмунд, але він цього не зробив. Як тільки Альма з Арнольдом відійшли од столу, Зігмунд витер серветкою рот і нахилився до Посельської.
— Твій батько — людина Деніца? Це правда?
— Я брехати не вмію. Так, мій батько морський офіцер рейху.
— Як його прізвище?
— Очевидно, Лорх, якщо він мій батько. Рахунок стає два — нуль!
Наташа засміялась, а в самої стиснулося серце від нетерпеливого і настороженого чекання. А втім, перевірки вона не боялася — батько вже давно був «приготовлений» і жив разом з Наташею за цілком певною адресою.
— Звичайно, Лорх… Звичайно… — посміхнувся Зігмунд. — Вчишся?
— Так. В інженерно-будівельному.
— Будуватимеш житла для російських колонізаторів?
— Чому? Для німців. Тільки для німців.
— Німецькою ти говориш не дуже чисто, як і я. Але я за національністю поляк.
— Це вам здалося… — З цієї миті Посельська з потроєною увагою почала стежити за своєю вимовою.
— Що робить батько зараз?
— Служить. На суші, звичайно.
— Де?
— Саме в російських колонізаторів. — Зробивши цей сміливий хід, Наташа чекала, що буде далі. Чекати довелося недовго.
— Он як! Ким же?
— Слово честі, не знаю.
— Чому ви опинилися в радянському Берліні?
— Важко перекотити на Захід наш будинок, збудований ще дідом. Батько каже: «Захід сам прийде до нас».
— Он як! Росіяни у вас бувають?
— Рідко. Батько таких візитів не полюбляє.
— Але все ж бувають? Хто?
— Інженери якісь… Один навіть закоханий у мене.
— Дуже добре! — Зігмунд, відкинувшись на спинку стільця, не зводив погляду з Наташі.
— Що — добре?
— Все, — непевно відповів Зігмунд.
