Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Я бачу відображення в темному дзеркалі ванної. Але з ним щось не так. З усім щось не так: із дзеркалом, ванною, з темрявою, з відображенням, зі мною.

З нейтронними зорями все в порядку. Їхня маса становить одну чи дві маси Сонця. Радіюс — 10–20 км. Він збільшується зі збільшенням маси. Період обертання становить частки секунди.

Я думаю про нейтронні зорі, коли до ванної без попередження заходить ця жінка і каже: — О Боже. Чому ти стоїш тут у темряві?

Вона негайно вмикає світло. Вона наближається до мене. Вона знову занадто близько. Вона знову на мене дивиться. Вона знову простягає руку, щоб мене торкнутися. Я роблю крок назад. Вона закручує обидва крани. Вода перестає текти. Вода перестає шуміти. Западає тиша. Ця жінка дивиться в дзеркало на своє відображення і на те інше відображення, що зробило крок назад. — Що ти тут робиш? — запитує жінка. — Щось негаразд?

Я довго мовчу. Волію зайвий раз не говорити. Думки — оці думки, які ви тут зараз читаєте, — не потребують слів. Це ваш мозок перетворює їх на слова. Я тут ні до чого. Дурних немає.

Жінка обертається. Знову підступає до мене. Заганяє мене в кут. Дивиться своїми очима. Дихає. Запитання в її погляді. Чогось від мене хоче. Я завмер. Відвів погляд. Зціпив зуби. Вона бере мене за руку. Я відбираю руку. Ховаю за спиною. Триматися від неї подалі. Триматися від неї подалі.

Щось негаразд? — запитує вона. — Щось не так? Щось негаразд? — її голос відлунює. — Щось негаразд?

Усе гаразд, — нарешті лунає голос. Це я зробив. Виштовхав із себе слова. Ось, подавися. Ось тобі. — Все гаразд, — голосніше кажу їй я.

Давай я допоможу тобі поголитися, — говорить вона, знову тягнучись пальцями до моєї щоки.

Я не хочу голитися, — кажу я.

Моєму язикові бракує клаптя. У щелепах залізо. Весь мій рот — щось туге й іржаве. Тому й мова мене не слухається. Так каже ця жінка. — Скоро ти заговориш, — каже вона. — Скоро ти пригадаєш.

Деякі слова ще нічого. Я вимовляю їх. Але є такі, які стирчать в горлі і коляться. Або вивалюються шматками. Або печуть. Або розповзаються. Я не знаю, що з ними робити. Вони лежать у моєму роті, холодні і незручні. Я їх не знаю.

Допомогти тобі почистити зуби? — шепоче ця жінка.

Це знову трапляється. Пульсар, електромагнітне випромінювання в моїй голові. Я не ворушуся, але знаю, що жінка все помічає. Вона налякана. Вона боїться, що я можу вдарити її, можу їй щось заподіяти. Стільки всього в її очах, на її обличчі. Більше, ніж я можу витримати. Більше, ніж я хочу знати. Вона знає про мене більше, ніж я сам знаю про себе.

Я не хочу чистити зуби. Я не буду сьогодні чистити зуби. Я не буду вмиватися. Я хочу лягти, заплющити очі, накритися з головою. Хочу думати про нейтронну зорю. Про те, якою гарячою вона народжується. Як охолоджується протягом тисячі років.

Я заплющую очі. Знаю, вона навпроти мене. Знаю, вона на мене дивиться.

Це моя жінка. Моя дружина. Вона дочекалася мене і знайшла. Вона витягла мене з того світу. Вона подолала гравітацію нейтронної зорі. Вона все про мене знає. Вона розповідає мені про мене. Вона повертає мені пам’ять. Вона дає мені відображення.

Записник Пінхаса притягує Богдана, немов магніт. Я розкладаю навколо нього його старий одяг, взуття, вітрівку, спальник. Залишаю поруч із матрацом його улюблений ромбовидний шпатель у шкіряних піхвах — щоб це було перше, що він побачить, розплющивши вранці очі. Це той самий шпатель, яким він стільки разів знімав ґрунт із людських кісток тисячолітньої давнини. Яким він зішкрябував із залишків древніх жител накип часу, торкаючись кісткового мозку життя, що не припиняє пульсувати. Я кладу на наш круглий обідній стіл, полакований у колір скитського черепа, його довідники з археології та «Історію» Геродота з серпиком від кавового горнятка на палітурці, зі слідами Богданових пальців на сторінках. Він відсуває книжку ліктем, навіть не торкаючись її пальцями, і тягнеться до овечого сиру на блюдці, що невдало мені покришився під тиском леза.

Іноді Богдан запорпується в купи родинних знімків, вдивляючись у них, аж доки в його очах не починають тріскати судинки від перенапруження, але цей екскурс у безпам’ятство лише дужче вганяє його у зневіру. Він уже знає напам’ять імена всіх героїв, переповідає мені обставини, що передували тому чи іншому моментові на фотокартці, або події, які трапилися згодом, коли персонажі знову заворушилися, знову віддалися звичному плинові життя. Він пояснює той чи інший вираз очей своєї баби Уляни, гримаси Нусі, причини страху на обличчі свого п’ятирічного батька, який розгублено завмер у дверній проймі. Богдан може описати будинок на Торговиці, його ґанок, щілини між дошками, закамарок у передпокої, де вічно накришено засохлого болота і стоять сапки, низьку лавку, на якій роками лежить та сама іржава колодка з клаповухо відігнутою скобою. Рипіння тахти, накритої ліжником, кольори верети на стіні й тієї, яка прикриває ляду на підлозі. Він перераховує вміст дубового серванта, хоч на знімку мало що можна розрізнити, крім темніших і світліших плям: угорські фаянсові тарелі із золотавими краями, порцелянові супниця й соусниця, на денці яких чітко проступив маленький чорний орел верхи на свастиці, польські посріблені ножі, ложки та виделки, і маленькі ложечки з гнутими ручками, з круглими черпачками, аж бурі від старости («Які мені дуже чомусь подобались у дитинстві»), темно-сині чеські кавові філіжанки й один келих для шампанського кольору темного виноградного соку, мельхіоровий чайник, мідна таця, одна золота виделочка з двома зубцями, кілька ложок і келих із вигравіруваними єврейськими літерами, склянки та бутель для вина з жовківського склозаводу Лілієна і бережанські піялки, радянський посріблений мельхіор з емблемою у вигляді качки, тарілки і блюдця з вишнями й олімпійськими ведмедиками, і глиняний глек, і глибокі полив’яні тарілки.

Він старанно переказує все, до найменших, найбільш незначних подробиць, які я вже й сама встигла забути, які я, можливо, просто ляпнула не до кінця усвідомлено — повторює кожне моє слово, кожен елемент моєї розповіді. Жодного нового факту, жодного його власного спогаду не прорізається з цього густого навару, яким я старанно його годую ось уже кілька місяців, з цього добрива, яким я підживлюю виснажений ґрунт, сподіваючись зростити на ньому живий паросток.

Ці спроби знову і знову виснажують нас до краю, висмоктують будь-яку надію. Богдан лютує: фотографії злітають у повітря, він топче їх ногами. Я терпляче збираю розкидані аркуші, вкладаю за прозору