Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Що з того, — вигукнула Уляна, підійшовши до Якимчука і злегка штовхнувши його в груди. — Якщо ми когось і ховали один час, то це наша справа, а не твоя. Ти наробив досить біди, а тепер зовсім уже збожеволів. Навіщо ти прийшов до нас? Хіба ти не знаєш, що більше тобі немає на кого працювати? Закінчилися ті часи, коли ти міг отак приходити до людей і їм погрожувати.
Якимчук на Уляну навіть не поглянув. Він наблизився до Фрасуляка і націлився йому в груди пістолетом, який зняв із запобіжника.
Кого ти ховаєш? — запитав Якимчук. — Де він зараз? Кажи негайно.
Двоє супутників Якимчука тим часом перевертали дім. Уляна чула зойки сестер, чула, як свариться мама, погрожуючи і кленучи все на світі, чула, як перевертаються і гуркочуть меблі, як падають предмети, б’ється скло.
Уляна підбігла до батька і спробувала встати між ним і Якимчуком, але Василь суворо поглянув на неї і відсторонив рукою.
Не лізь, — сказав він їй. Тоді його погляд, спрямований на неї, ледь злагіднішав, і він пояснив їй те, чого вона не розуміла, розповів те, чого не знала.
Сьогодні вночі радянські війська відступили. Німці повертаються. Їм вдалося знову відсунути фронт.
Уляна хитнулася, але зуміла встояти на ногах. Біль у шкірі, який пронизав її, був пов’язаний із Пінхасовим болем, який охопив його тіло за кілька кроків від неї. Не ворушися, тільки не ворушися, попросила вона його подумки. Не дихай, не ворушися, вдавай, що тебе не існує. Я їх випроваджу, я зумію їх обдурити, ми ж робимо це не вперше. Потім ми сховаємо тебе деінде, ми придумаємо інший чудовий сховок, ще кращий від минулого. Все буде добре, тільки не видавай себе.
Якимчукові супутники бігали навколо дому, шукали під сходами, обстукували стіни. Якимчук тим часом продірявлював Василя поглядом, і його обличчя робилося дедалі шаленішим, все знавіснілішим. Рот заїхав на ліву щоку, вишкірився аж до вуха, оголюючи зіпсовані зуби, підборіддя смикалось і тремтіло, кліпали очі.
Який же ти скурвий син, — процідив крізь зуби Якимчук. — Як же ти постійно робив мені все на зло, стільки років псував мені життя, діяв мені на шкоду! Нашіптував проти мене Гогулі, виривав у мене з рук паразитів, яких я вже от‑от був готовий убити. Ти знаєш, що ти зрадник? Знаєш, що ти диверсант? Знаєш, що з такими, як ти, роблять?
У вікно постукав товстощокий вусатий поліцай, поманив Якимчука пальцем. Той показав Фрасулякові на двері. Мовляв: іди перший.
Уляна дочекалася, коли вони вийдуть із кімнати, підійшла до ліжка, зашепотіла під ковдру ледь чутно: — Лежи, лежи і не рухайся, благаю тебе. Я мушу побігти до них. Я щось придумаю. Ти тільки не роби нічого.
Він міцно схопив її за зап’ястя. Його долоня була вологою. Уляна відчула, що Пінхас боїться. Відчула, що все повторюється знову: він укотре помирав зараз, укотре по-справжньому помирав.
Все буде добре, — видихнула вона, вивільняючи руку. — Просто лежи, добре? Це скоро закінчиться.
Вона тільки вибігла з дому назовні, коли прогримів постріл. Цей звук ще не встиг розвіятись, як його перекрив мамин протяжний, утробний крик. Закричали сестри. Уляна побачила клубок із тіл на землі, під фруктовими деревами. Якимчук і поліцаї стояли над ними. Якимчук досі тримав у руці пістолет. Краєм ока, нічого не розуміючи, Уляна зауважила його затяте обличчя. Почула, як траснули двері в сусідському будинку.
Уляна відтягнула від батька маму. Спробувала навалитися на його ноги, які дивно і неприродно витанцьовували на землі, зі страшною силою смикаючись, розлітаючись в різні боки. З батькового рота йшла рожева піна. Уляна нічого не могла зрозуміти: хапала його за руки, за плечі, за голову. З ним щось діялося: його очі оскліли, широко розчахнулися. Він дивився на Уляну в розпачі, щось ніби намагався сказати їй своїм поглядом, але цього разу, вперше в житті, вона не могла цього прочитати, не розуміла його послання, хоч вкладала всі свої сили в намагання збагнути.
Вона продовжувала відштовхувати сестер і маму. Їй здавалося, вони нічого не тямлять, лише заважають їй діяти чітко, заважають допомагати батькові. Не дають зрозуміти причину його дивної поведінки. Аж коли це помітила, що мамині руки повністю закривавлені. Побачила свіжу кров на Нусиному обличчі. Зрозуміла, що й сама замастилася батьковою кров’ю.
І тоді до неї дійшло, що її батько вже мертвий. Що Якимчук убив його, застрелив з пістолета.
Вона обм’якла і знерухоміла, не відпускаючи батькове обличчя зі своїх долонь. Його шкіра ще була теплою. Уляна відчувала шерехатість його непоголених щік.
Десь далеко, в найдальших глухих пивницях Уляниного сприйняття нестерпно завивали сестри й мама. Їхні плачі дерли Улянине серце. Її мозок пульсував, розбухаючи, розпирав ізсередини череп. Уперше в житті вона втратила здатність думати. Думки розсипалися на уламки розрізнених символів, навіть не на літери, не на знаки зі значеннями — а на вигуки, на тисячі видів болю, на страхи, відчай, безвихідь, на ознаки смерти, порожньої і глухої.
Ховаючись від цього безладу, Уляна схилилась до батька й обійняла його тіло. Її долоня натрапила раптом на твердий металевий предмет. То був халеф Авеля Бірнбаума, який Василь Фрасуляк із певного часу завжди тримав при собі. Уляна впізнала його гостре, небезпечне тіло, і раптом її свідомість очистилась. На Уляну опустився спокій.
Вона пригадала давні Авелеві слова одного погожого дня на початку створення світу. Пригадала, як найкращий і єдиний шохет містечка, накульгуючи на свою дерев’яну ногу, наближався до неї, коли вона прагнула тільки одного: негайно побачити його сина, бодай на мить, бодай одним оком. Пригадала примружені очі Авеля, його лагідність і дбайливість. Пригадала зніяковіння власного батька, який ховався за шохетовою спиною.
Зараз, сидячи на просякнутій батьковою кров’ю землі посеред власного саду, Уляна знову почула голос Авеля Бірнбаума. Здавалося, він промовляє їй над вухом.
Світ впорядкований, і впорядкований він, на щастя, не людьми. Цей порядок мудрий і єдино можливий. Якщо його не порушувати, людина житиме в щасті та спокої, на радість собі й іншим. Є речі, в яких начебто й не закладено нічого злого, але вони просто неможливі, їх не можна допускати. Є стежки, яким не можна перетинатися. Є світи, які можуть існувати лише відокремленими один від одного.
І тоді Уляна зрозуміла. Вона зрозуміла, чому світ зіпсувався, чому збожеволіли люди. Зрозуміла, звідки витікає ця незбагненна війна. Зрозуміла, звідки беруться неможлива жорстокість, нелюдська безжальність, невситима кровожерливість. Пояснення прийшло до неї занадто пізно: щодня гинули сотні тисяч людей, мільйони людей зазнавали страждань і болю, знущань і принижень, були страчені у спосіб,
