Амадока - Софія Юріївна Андрухович

прогулянку до лісу. Що пізнішою ставала осінь, то менше я остерігалася зустрічей з іншими людьми. Більшість із них в холодну пору року припиняли сюди приїздити — зимували в міських помешканнях, заколисуючи себе усвідомленням надзвичайної близькости тисяч людських присутностей за стінами, під підлогою, над стелею. Тих, що залишалися зимувати на дачі, не варто було боятися: вони більше скидалися на постаті зі снів, аніж на реальних людей. Ми перетиналися часом з кимось із них у вогких незатишних сутінках, десь на стежці, що вела серед стовбурів сосон в оголену павутину кущів, на тонкому гілляччі яких набивалося клоччя вечірнього туману. Це міг бути старий у синій спортивній шапці зі смужками, який возив за собою лісом тачку, наповнюючи її старанно відібраними гілками. Або пара пияків розмитого віку, що пересувалися вічно у хмарі випарів і густих запахів, то випромінюючи дзвінку, нестерпну ніжність одне до одного, оголену, як відкрита рана, любов, то проклинаючи одне одного з не меншою жагою, а то понуро плетучись кудись у морок: вона — тягнучи ногу і скімлячи, він — зневірено несучи у руці сокиру. Часом ще хтось невизначений ковзав поміж далекими деревами, оточений зграєю диких собак. Ці собаки іноді мчали на нас із гавкотом, що відлунював на весь ліс, вони навісніли, захлиналися завиванням, під’юджуючи одні одних панікою і шалом — неможливо було не уявляти, як наваляться на нас їхні худі і сильні тіла, як їхні ікла за мить шматуватимуть нас живцем. Але собаки лише махали хвостами, наблизившись, і широко усміхалися мордами з висолопленими язиками. Богдан обережно опускався на коліна і, ніби западаючи в транс, гладив спини та голови, чухав за вухами, розкуйовджував пальцями злиплу кудлату шерсть. Розгублена, я стояла над ним, не впізнаючи, ошелешено спостерігаючи, як умлівають від насолоди улещені пси. У його погляді, в його рухах, у виразі обличчя відкривалося щось несподівано м’яке, беззахисне — смужка світла з-за прочинених дверей. Я відчувала його розслабленість, якої він не дозволяв собі зі мною ще жодного разу. Це тривало, аж доки звідкілясь із глибини цього лункого, схожого на павільйон, лісу не починав лунати пронизливий свист — нетерплячий, роздратований, настирливий. Собаки вмить забували про нас із Богданом і, зірвавшись, мчали до свого господаря, покидаючи нас серед заніміння порожнього простору.

Нарешті осінь загусла настільки, що дні перестали наставати взагалі. Наші повільні кроки провалювались у товщу вологого піску, пронизаного міцелієм грибів, у хрумку кудлатість моху, в ковзкий настил зігнилого листя. Ми брели майже наосліп, не розбираючи напрямків у цьому тьмяному одноманітті.

Хоч як тепло я не одягала нас із Богданом, нашаровуючи на нього й на себе светри і підштаники, куртки, шалики, шапки й каптури, ми все одно промерзали наскрізь. Взуття і шкарпетки просякали водою. Німіли обличчя, унеможливлюючи міміку. Раз по раз обертаючись, аби пересвідчитися, що з Богданом усе гаразд, я не розрізняла в темряві його обличчя.

Іноді під час прогулянок ми потрапляли під дощ. Оманлива млява суспензія найдрібніших невидимих крапель різко перетворювалася на крижану зливу. Зривався вітер, що розгойдував над нами верхівки сосон. Сосни тріщали та скрипіли, їхні тендітні стовбури гнулись і танцювали, ніби то були не дерева, а збільшені в тисячі разів травинки. Вітер лупив по наших тілах цілими площинами дощу, хльоскав навідліт по щоках, по боках, по спині.

Ми поспіхом повертались до нашого дому, і щоразу я відчувала за фіранкою вікна, за сплетінням виноградної лози на ґанку або в темній щілині прочинених вхідних дверей будинку навпроти принишклу постать, підозріливу увагу, спрямовану на нас із Богданом. Я тамувала гнів, звичним рухом приборкувала дедалі сильніше роздратування, породжене зацікавленням, яке ми викликали у цій невеличкій сутулій жіночці, нашій сусідці. Чимось ми розпалили її допитливість, аж вона відірвалася від грядок із петрушкою і теплиць із томатами експериментальних сортів. Чимось ми вабили її чи лякали. Що вона могла про нас знати? Чи могла становити загрозу?

І, як на зло, її старий вівчур Зефір просто-таки млів від Богданової присутности: махав хвостом, скавулів, благаючи чоловіка наблизитись, завмирав від блаженства, щойно Богданова рука торкалась його карка.

Хвилину чи дві я ревниво спостерігала за їхніми любощами. Я розуміла пса. Я й сама повсякчас була спрагла цих доторків. Спостерігала, бажаючи підгледіти способи, якими собака зваблював мого чоловіка. Що, коли вдасться й мені скористатися ними?

Але я знала, що в моєму випадку ці способи не подіють. Я торкалась Богданового плеча, м’яко штовхала його в бік. — Ходімо додому, — казала йому. — Ми ж геть намокли. — Ти йди, — відповідав він, — я ще трохи. Зараз прийду. Дивись, який він хороший, — показував мені на розімлілу від насолоди морду тварини. З-за фіранки за нами спостерігала зачаєна постать. — Ти мусиш добре вимити руки, — говорила я Богданові. — Пес страшенно смердить. — Я люблю цей запах, — глухим, незнайомим голосом відповідав чоловік.

Ми поверталися до будинку. На сині кухонні кахлі з нас натікали брудні моря. Я швидко скидала на підлогу свій верхній одяг і заходилася роздягати Богдана. Він глухо протестував, але я не давала йому жодного шансу: вистрибувала на табурет, підсунутий до нього впритул, стягувала з нього один за одним светри, час від часу гублячи в мокрій вовні його руки і голову, свою голову і руки. — Ти змок наскрізь, — примовляла я, — треба негайно позбутися цього мокротиння, бо ще мені не вистачало, щоб ти застудився, — і я обережно витирала йому обличчя й голову рушником, розтирала аж до почервоніння його голий торс жорсткою тканиною. Він щось бурчав, намагався від мене відмахнутися, робив кілька кроків геть — але тоді завмирав і покірно дозволяв мені продовжувати, аж доки мої руки не бралися за пряжку його паска, аж доки її холодне лунке брязкання не струшувало тишу поміж нами. Тоді він із силою ловив своїми долонями мої руки, і зупиняв їх, і відводив геть. — Ти чого? — запитувала я, вдаючи нерозуміння. — Дивися, яке тут усе мокре, треба ж переодягнутися. — Богдан не відповідав. Його подих ставав шерехатим, густим. Я відчувала його гнів, відчувала його опір.

Добре, — врешті здавалася я, глибоко зітхнувши. — Я принесу тобі сухі штани, принесу зараз для тебе суху білизну. А ти роздягайся тим часом сам. Не хочеш, щоб я тобі допомогла, — мучся сам, — майже ображено кидала я, піднімаючись сходами і притискаючи до обличчя геть мокрий рушник, який наскрізь просяк Богдановим запахом.

Чи згадувала я, що він просив мене іноді повторювати історії знову і знову, безліч разів? Наприклад, про те, як Уляні заборонили бачитися з Пінхасом. Або про їхню прогулянку на човні. Або про те, як і чому Пінхасові вдалося вижити.