Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— А цей знаєш? — запитав товариш Самі. — Походжає собі кюре африканським бушем, аж раптом ніс у ніс натикається на хижого лева. «Господи, пошли цьому левові християнські думки», — молив кюре. «Господи, благослови цей обід!» — сказав лев.
Ми водночас вибухнули сміхом, який переріс у скажений регіт. Аж сльози до очей. Точно не пригадаю, що сталося далі. Я зігнувся вдвоє. Хтось на мене обіперся. Я почув крики. Коли я розігнувся, дядечко Маркюзо вчепився лівою рукою в нижню частину шиї, а праву притис до грудей. Щелепу перекосило, він задихався. За якісь кілька секунд почервоніло обличчя. Голову трясло. Він повалився. Жакі спробував підняти його з-за барної стійки. Він був худорлявий, а дядечко Маркюзо, певно, мав понад сотню. Ніяк не вдавалось його підвести. З кухні вискочила Мадлен, запанікувала. Маркюзо покашлював. Ми кинулися на допомогу. Усі пропхалися у вузький простір за стійкою. Самі вхопив його попід руки й потягнув до зали, розштовхуючи з'юрмлених людей. Усі розгубилися. Дядечко Маркюзо хрипів. Груди здіймалися якось уривчасто.
— Біжи за доктором! — гукнула Мадлен до Жакі.
Дядечко Маркюзо задихався. Самі намагався розщепити комір сорочки, але йому ніяк не вдавалось: заважав метелик. Я схопив кухонного ножа та враз його розрізав. Побіг до Клубу, де панував звичний спокій.
— Ігорю, мерщій! — покликав я. — У дядечка Маркюзо серцевий напад!
Ігор з Леонідом побігли. Він опустився навколішки біля дядечка Маркюзо, який тепер тільки обривисто хрипів. Він намацав пульс, приклавши два пальці до шиї.
— Викликайте швидку! — вигукнув Леонід. — Розступіться! І заткніться!
Він не зволікаючи відсторонив купку зівак. Мадлен стала навпочіпки й узяла чоловіка за руку.
— Не хвилюйся, — повторювала вона.
Ігор став проводити непрямий масаж серця. Сильно натиснув обома руками на грудну клітку над сонячним сплетінням. Якусь мить чекав і повторював. Сильними й регулярними поштовхами давив на груди. Дядечко Маркюзо двічі здригнувся. Ігор закинув йому голову, затулив ніздрі й, тримаючи підборіддя, став робити штучне дихання «рот у рот». Ми притислись один до одного, юрмою обступили тіло. Леонід розвів руки, щоби відсторонити людей. Обличчя виказували жах і співчуття. Я був переконаний, що Ігор зараз його врятує. Він вдував повітря в легені. Груди дядечка Маркюзо заледве здіймалися. Десять хвилин Ігор чергував тиск на груди з диханням «рот у рот». Було чути його подих. Він натискав з чималою енергією. Знову міряв пульс сонної артерії. Відтак нахилився, приклав вухо, а потім щоку до рота дядечка Маркюзо. Той не реагував. Ігор підвівся, захитав головою — тут безсилий.
— Думаю, це кінець.
Мадлен гладила чоловікове обличчя. Вона нахилилася й притисла його до себе.
— Альбере, все буде добре. Швидка зараз приїде. Тебе врятують.
— Ми більше нічим йому не допоможемо, Мадлен.
— Це неможливо, Ігорю! Де лікар?
— Знаєш, він не страждав. Він навіть нічого не зрозумів.
Вона не зводила погляду з чоловіка, простягнула тремтливу руку і склепила йому очі. Ігор з Леонідом допомогли їй підвестися. Вони кинулася в їхні обійми й заридала.
Деякі клієнти скористалися хаосом, аби втекти не заплативши. Як то трапляється в паризьких бістро: тільки патрон відвів погляд від каси, та зникла так само швидко, як і його друзі.
У середу «Бальто» не працював: день похорону Альбера Маркюзо, у нього вдома, у Сен-Флурі. Це був найспритніший чоловік, якого я знав. Він їв і пив надміру, випалював по пачці «Житан Маїс», ніхто не пригадував, щоб він навантажував себе бодай якимись фізичними вправами, хіба грав у пінбол. Усе життя він гарував як проклятий, бо просто обожнював свою роботу. А коли був у доброму гуморі, поплескував руками по чималому животу й виголошував фірмове: «А онде грошики, і ніхто в мене їх не відбере!» Він мав рацію: гроші пішли разом із ним.
21
У четвер, 2 липня, день був мерзенний. Оголошення результатів іспиту на бакалавра. Я навіть не пішов їх дізнатися. Один товариш передав, що я склав на «достатньо добре». Кожна нормальна людина на моєму місці була би щаслива, стрибала б на радощах та наверзла би повно дурниць. Мені було начхати. За два тижні я не дістав від Камілли жодної вісточки. Жодного дзвінка, жодного листа, жодної зустрічі. Після іспитів я чекав, що вона дасть про себе знати. Ми проведемо залишок часу разом. Кожен новий день віддаляв нас іще більше. Я намотував кола довкруж Люксембурзького саду — не ставало сил переводити дух. Після обіду я пішов до ліцею Фенелона. Там нікого не було. Списки тих, хто склав і провалився, висіли на стендах. Вона отримала оцінку «добре» — зробила свій вибір. Увечері мама з мого вигляду дійшла висновку, що я провалився, — довелося переконувати. Щоб відсвяткувати подію, вона відкоркувала шампанське. Пити я відмовився. Здавалося, я був тим самим кисляком, що псує свято. Вона поцікавилася, на кого я планую навчатися наступного року.
— На вчителя фіз-ри.
— Ти! Жартуєш?
— Я ще ніколи в житті не був таким серйозним.
Дощ не вщухав. Скільки часу можна набігати перед тим, як доведеться спинитися? Пожежники, які там тренувалися, уперто трималися, та варто було мені пришвидшитися, як я їх миттю обганяв. Чому б і не пожежник? Там потрібен диплом? Зараз їх спитаю. Це краще, ніж привчати до спорту зграйку слабаків. Пробігаючи повз статую Делакруа, я помітив її. Камілла притулилася до дерева. Через дощ нам довелося сховатися під грибком наглядачів.
— Я тобі телефонувала. Жульєтт сказала, що я знайду тебе тут. Ти змок.
— Люблю бігати під дощем.
— Вона розповіла, що ти хочеш стати вчителем фіз-ри. Це такий жарт?
— Я передумав. Наразі вирішив стати пожежником.
— З глузду з’їхав?
— А ти не знала, що це мрія всіх хлопців? Велика червона машина, яка видає «біп-біп», справжня. І чому це тебе цікавить моє майбутнє?
— Ти склав. Ти, мабуть, щасливий?
— Якщо починаєш розмовляти з Жульєтт, не припиниш ніколи.
— Я була у Генріху IV. Бачила результати. Рада за тебе… Мій брат завалив іспит.
Зненацька засуджений на смерть, стоячи перед стовпом для розстрілу, розплющує очі. Я зрозумів,
