Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Доброго дня, мосьє Толедано, я Мішель Маріні.
— Здрастуйте, Мішелю, як справи?
Мене здивувало таке тепле вітання, простягнута рука та щира усмішка.
— А де ж Камілла? — спитав він.
Я не знав, що йому відомо.
— Власне, я прийшов до вас.
— Що ж, проходьте.
Я ступив до квартири. Передпокій заповнений картонними коробками. З наліпками, щоби їх розрізняти. Він саме збирав наступну в їдальні.
— Скоро їдете?
— Спершу поїдуть коробки. По каві?
— Красно дякую, мосьє. Не хочеться.
Він дивився на мене й чекав. Налив собі велику чашку.
— І даремно. У таку собачу погоду це зігріває. То в чому справа, мій хлопчику?
Він помітив, що мені було важко говорити.
— Ану сідай. Так легше. Любиш мигдальні бісквіти? Моя дружина сама їх пече.
Ми сіли за стіл. Він розкрив залізну коробочку, наповнену печивом.
— Пригощайся. Ти ще ніколи таких не куштував.
З ввічливості я взяв два.
— Смачні.
— Відчуваєш апельсинову цедру? Рецепт моєї матері, гарантія якості з Константіни.
Настає момент, коли доводиться стрибати. Навіть попри крижану воду чи невміння плавати. Перед тим як корабель піде на дно.
— Мосьє Толедано, я поїду з вами.
Він припинив жувати печиво, поставив чашку. Не видавався ні здивованим, ані розгніваним.
— З нами, до Ізраїлю?
— Так.
— Хочеш приїхати на канікули?
— Ні. Назавжди.
— Через Каміллу?
— Так.
— А що вона про це думає?
— Вона зі мною попрощалась, сказала, що всьому край.
— Її правда. Між вами нічого не може бути.
— Чому?
— Бо ти не єврей.
— Для мене це не проблема. Чхав я на релігію. Я не вірянин.
— Ти хороший хлопець, Мішелю. Мені подобаються поети.
— Звідки ви знаєте?
— Донька все мені розповідає. Коли я був молодим, також обожнював поезію. Особливо Аполлінера. Знаєш Аполлінера?
— Не дуже добре.
Він покопирсався в закутках пам’яті.
— Уже й не згадаю. Стільки часу сплило…
Він заплющив очі…
— …О, як люблю тебе, сезоне, шурхіт твій,
Як фрукти падають: їх не збирають.
Як плаче ліс і легковій,
Всі їхні сльози восени лист за листочком опадають…
— Це десь там, усередині, — сказав він глумливо, тицьнувши пальцем у скроню. — Як подумати, неймовірно, що зберігається в нашій голові. Я нічого проти тебе не маю. Але хотів би, щоб моя донька вийшла заміж за єврея. Так буде краще.
— Чому?
— Через дітей! Про дітей ти подумав?
— Ще ні.
— У цьому й проблема. От ти б хотів, щоб твої діти відвідували синагогу?
— Можливо, мої діти нічого не відвідуватимуть.
— Зі своїми дітьми чини як хочеш. Діти ж моєї доньки не ходитимуть до церкви. Злагода — це залишатися серед своїх. Євреї з євреями, католики з католиками.
— Навіщо їхати? Ви можете бути євреями у Франції.
— Якби я був китайцем, то жив би в Китаї. Так було б нормально, хіба ні?
— Так.
— Я єврей, тому їду в Ізраїль. Це не складно. Ти от француз — ти живеш у Франції. Ти католик, тобі нíчого робити в Ізраїлі. Проте ви могли б дружити. Але кожен у себе. Щодо моєї донечки: я радий, що вона з тобою більше не бачиться. Це було б не до пуття.
— Не думаю, що Камілла дуже рада туди переїжджати.
— Я нікого не силую. Мої діти вільні. Якби вона сказала, що хоче залишитись, я б відправив її до мого брата в Монтреї. Вона хоче в Ізраїль, бо це її батьківщина, бо це сімейна алія[191]. Ми єдині, як пальці однієї руки. І потім, скажи, твої батьки згодні? Вони дали тобі дозвіл на виїзд за кордон?
— Ні.
— У всякому разі, я б тебе все одно не взяв. Ти молодий, Мішелю, насолоджуйся життям. Дівчат тут вистачає. А моїй доньці дай спокій, гаразд? Я тебе не жену. Мені слід допакувати дві коробки. Ось, тримай бісквітиків. І не облишай писати, я тобі кажу: ти здібний.
Я опинився на тротуарі, пакет печива в руці. На замітку: він дуже спритний, цей дядечко Толедано. Ще й сказав йому на виході: «Дякую, мосьє». Мого арсеналу виявилося недостатньо, щоб виступити проти чоловіка, який читає вірш з акцентом із Баб-ель-Уеду і пропонує вам каву з бісквітиками. Щоб аргументи мали бодай найменший шанс на успіх, потрібна неабияка вправність у діалектиці. Двадцять, ліпше тридцять років у компартії. Справжній. По той бік Стіни.
За дві години я відчинив двері «Бальто». Володимир роздавав нерозпродані харчі: чотири смажених курчати, які він розрізав, курка по-королівськи, листкові пиріжки, круглі пироги, пиріжки із сиром, заливні яйця, яловичі губи, кусені окосту і мортаделу[192]. Кожен щось виторговував і йшов з продуктами на два-три обіди.
— Хочеш чогось, Мішелю?
— Дякую, Володимире.
— Маю рисове тістечко.
— Я не голодний.
— Розіграємо партію? — спитав Ігор.
— Нема бажання.
— Що з тобою?
— Невеличка проблема. Хотів би з тобою порадитися.
Величезна помилка. На своє виправдання можу сказати, що в цій справі я дебютант. Слід було подумати, перш ніж щось казати. Озвучити публічне прохання про пораду Ігоря — означає дістати ще й думку Леоніда, Володимира, Павла, Імре, Томаша, Грегоріоса… Не могло й бути мови, щоб образити їх нашою усамітненою бесідою. Ми тут, щоб допомагати одне одному, чи не так? Тож усі повсідалися на банкетки. Леонід замовив дві пляшки кларету. Я поділився з ними своєю історією. Не всіма подробицями, звісно. Розповів лише останні епізоди. Вони слухали мене, запивали бісквіти ігристим. Під кінець вони замислилися.
— Ці бісквіти такі добрі, — сказав Грегоріос. — У нас таких не печуть.
— Жакі, повтори нам, — кинув Ігор.
— І в чому проблема? — спитав Павло.
— Я ж вам пояснив. Я не потрібен її батькові, бо я католик.
— Його правда, — відповів він.
— Це дискримінація!
— Він має право хотіти, щоби його донька вийшла заміж за єврея.
— Я її знаю. Родина її обдурила.
— Він не зобов’язує дівчину їхати з ними. Але їхнє місце справді там.
— Павле, ти єврей?
— Звичайно. Я вже сто років як не вірю в Бога, але я єврей до кінчиків пальців.
— Чому ти не їдеш до Ізраїлю?
— Особисто я хочу до Сполучених Штатів. Знаєш, Сланскі стратили, бо він був єврей. Як і більшість тих, кого повісили поруч із ним.
— А я говорю про батька, що забороняє мені бачитися з дочкою тому, що я не єврей!
— Це нормально,
