Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— З якого приводу ви хочете бачити мосьє Франсуа Ґотьє? — спитала жінка.

— Йому прооперували ніс. Я хотів би дізнатись, як він.

— Ви знайомі?

Вона розмовляла із виваженою неквапливістю. Зважувала кожне слово.

— З ним щось сталося?

— Будьте ласкаві відповісти на моє запитання. Які стосунки вас пов’язують?

— Вчора я знайшов його, напівпритомного, на тротуарі. На нього напали й пограбували. Він був скривавлений. Я привів його сюди.

— Ви з мосьє Ґотьє не були раніше знайомі?

— Ні.

— Так чому ж ви ним цікавитесь?

— Я співчуваю цьому нещасному чоловікові. Це заборонено? Я живу в цьому кварталі, прийшов дізнатися, як він. У нього проблеми? Він помер?

— Він зник, — сказав лікар.

— Не може бути! Як так сталося?

— Операція пройшла успішно. Він прокинувся. Усе було добре. Ми помістили його до палати з іншим пацієнтом. Я прийшов до нього під кінець зміни. Ми поговорили. Він мені подякував. Повечеряв. Медсестра приходила тричі за ніч. Він спав. О п’ятій ранку він покинув лікарню. Звітрився.

— Вийти звідси неважко. Ніякого контролю.

— Це лікарня, а не в’язниця.

— Ми були змушені повідомити про зникнення поліцію, — сказала жінка. — Така процедура. Проблема в тому, що за названою адресою не мешкає ніякий Ґотьє. Можете залишити мені свої дані? На випадок, якщо поліція захоче вас допитати…

Я дав їй посвідчення особи. Вона занотувала мої дані до його історії хвороби.

— Знаєте, мені більше нема чого їм розповісти.

Вона повернула моє посвідчення. Я підвівся й вийшов разом із лікарем.

— Не видам лікарської таємниці, — сказав він, — якщо запевню, що цей чоловік потребує післяопераційного догляду. Йому треба приймати ліки. У нього тимчасова шина й хірургічні шви. Існує ризик зараження. Як побачите його, передайте, щоб прийшов на процедури. Ми нічого не розпитуватимемо. Ми також отримали аналізи крові. Там є одна проблема. Йому потрібна консультація. Це невідкладно.

З манери його розмови я відчув, що він мені не вірить. Вірогідно, я не здався йому щирим. У будь-якому разі, їм нема чим це довести. Франсуа Ґотьє не існує.

Жодного старожила Клубу в «Бальто» не було, а нові його не знали. Неохоче, але я таки розпитав Жакі й Мадлен.

— Саша? — уточнив Жакі. — Чхав я на його прізвище. Он той — Самі. Сусідній п’яничка в барі — Жан. А ти от — Мішель. Хочеш знати, як звати мене?

— Саша? — видала Мадлен. — Це Саша. Він росіянин. З російським прізвищем, припускаю. Решту ми теж називали на ім’я. Усі їхні прізвища важко вимовляються.

Я попередив їх про його зникнення й потребу подальшого лікування. Вони пообіцяли передати йому під час зустрічі. Для очищення совісті я завершив опитування у «Фоторамі». Патрон не бачив його ось уже два тижні.

— Винятковий лаборант. За мою тридцятилітню кар’єру я ще не бачив талановитішого. З його приходом зріс торговельний обіг. Я б дуже хотів його найняти, якби він нарешті узаконив свій статус. Це він не хоче. Чому? Я не знаю. Його прізвище?.. Дивно, але я ніколи ним не цікавився.

Я не знав, як трактувати його зникнення. Вірогідно, він зачаївся в якомусь тихому місці, щоб відновити сили й побути в спокої. Повернеться, як сам схоче. Така вже його манера — неочікувано з’являтися й зникати, коли на це найменше сподіваєшся. Він не покине мене отак. Не сьогодні-завтра я дістану від нього звістку.

Одного дня постало запитання двотижневої поїздки у Бар-ле-Дюк. Але в тата досі була недостатньо простора квартира, щоб прийняти нас обох. У винагороду за успішний іспит мені надали право обрати місце відпочинку на канікулах.

— Куди б тобі хотілось, Мішелю? — спитала мама. — Англія? Іспанія? Може, Греція?

— Я б хотів відвідати Ізраїль.

— Яка чудернацька ідея! Навіщо?

— Хочу ознайомитися із життям у кібуцах. Було б так чудово зустріти людей, що вирощують помідори посеред пустелі. У наші дні не так багато піонерів.

— А це безпечно?

Я відчув, що справа починає ускладнюватися. Але я мав чим її переконати.

— Мені б хотілось відвідати Назарет і Віфлеєм. Був би радий побачити святі місця.

Моріс навів довідки і зрозумів, що це дорого обійдеться. Тепер не час, з огляду на те як скрутно йдуть справи. Урешті-решт, у серпні ми повернемось до Перро-Ґірек.

24

Патрік Бонне не зволікав. Ідей у нього — хоч греблю гати. Весь час він проводив за кресленням планів з архітектором у пошуках досконалого рішення. За останньою версією, він планував розділити бар і ресторан, зробити до них два окремі входи, розширити бістро та збільшити кількість місць, ліквідувавши стару кухню, а приміщення Клубу перетворити на нову, відкриту з двох сторін, замінити банкетки й декорувати ресторанну залу, як у брасерії на майдані Бастилії, власником якої був його кузен. Він тішився собою та поцікавився нашою думкою. Мадлен не виявляла невгамовного ентузіазму, вона розуміла, що доведеться покинути свою територію раніше від запланованого.

— Як усе тут переламаєш, влетиш у копієчку.

— Ми зможемо накривати урочисті вечері на сто персон.

— Тут вечеряють лише завсідники. Люди надають перевагу Монпарнасу. Ми непогано працюємо в полудень.

— Клієнтури не бракує, і ми її знайдемо. Ти зможеш взяти відпустку.

Патрік усіх пригостив на честь від’їзду Мадлен. Заразом відсвяткували початок робіт. Оце вперше «Бальто» не працюватиме в серпні — усе буде готово до вересневого відкриття. Зранку прибули робітники. Ми із Самі допомогли їм демонтувати старі банкетки й завантажити їх до машини. Бригадирові ніяк не вдавалося відімкнути двері Клубу: ключик не влазив у висячий замок. Я теж спробував — заблоковано. Він пішов за Патріком. Той стукнув по ключу ручкою викрутки — безуспішно.

— Його, певно, виламали. Тим гірше для замка.

Він узяв обценьки, обхопив ними гвинт, один круговий рух — і готово. Увійшов досередини, увімкнув світло й не втримав переляканого зойку. Ми зайшли слідом. У центрі кімнати висів Саша. Його тіло, що обертався довкола себе, утримував короткий шнур. Ноги були не більш як за тридцять сантиметрів від підлоги. Ми подумали, що він іще живий, кинулися його знімати. Твердий, як дерево. Я почув голос Патріка, він кричав, щоб викликали поліцію. Сашине обличчя посіріло, майже почорніло. Розплющені очі дивилися на стелю. Шия здавалася довжелезною. На носі була шина, щелепа викривлена. Біля ніг перевернутий вертикально стілець. За якусь мить, кімнату заповнили робітники і клієнти: крики, шок. Жакі поклав руку на моє плече. А я стояв, учепившись за Сашині ноги й піднявши тіло. Відтак відступив. Тіло опустилося на кілька сантиметрів.