Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

Коли Вовка покривлявся й нічого не сказав, я відпустила його, погрозивши штрафними трьома чергуваннями, а Едіку переможно оголосила, що Вовка все розповів.

—    Та не може бути! – впевнено потяг Едік. – Ви блефуєте.

—    Чому це? Саме  й ні. Я знаю, що ви побилися через дівчинку з 11-А, - я вивчала реакцію Едіка й розуміла, що все ж таки помилилася. Мабуть, дівчисько було не з нашої школи. На малоліток ці двоє уваги б не звернули, а однокласниці їх ніколи не приваблювали. Лєну не беремо до уваги, у тієї бурхливий роман з вродливим спортивним мачо й дуже  райдужні плани.

—    Це вам таке Вовка сказав? Молоток! Ага, мабуть, через дівку, — хитро промовив Едік. – Софіє Костянтинівно, вам краще не знати, через кого була ця бійка. А битися з Вовкою ми більше не будемо. Я вам це обіцяю.

—    Точно? – перепитала я, розуміючи, що досвід розвідників трохи підвів.

—    Стовідсотковий точняк! Ми розібралися у тому, що хвилювало. Так вийшло, – він криво посміхнувся й пішов. А я деякий час сиділа за столом і все думала. Потім вирішила прибратися на робочому столі, скласти папірці, посортувати  за папками плани уроків. Потрібно було перевірити, чи добре зачинені вікна. Окремим ритуалом був полив квітів. Я ретельно перевіряла, чи не засохла земля в горщиках. Дві бегонії на шафі прив'яли, тому що я два дні поспіль поспішала додому й не спромоглася дістатися до них, щоб підлити водички. Подумки посваривши себе за таку недбалість по відношенню до квітів, я підставила стілець і полізла поливати квіти із пластикової пляшки. Помітила товстий шар пилу.

Схопивши ганчірку, вирішила протерти, щоб не лишати цю роботу на потім. 
Стілець виявився не зовсім справним: він поповз під ногами, і я схопилася за дверцята шафки. Ох вже ці учні, що гойдаються на стільцях, всі стільці розхитали. У цей час я почула, як хтось увійшов до класу, після чого клацнув замок. Я акуратно обернулася й завмерла: підпираючи двері спиною, стояв Вовка, блідий і роздратований.

—    Щось трапилося? - запитала я його.

—    Звичайно. Ти навіщо залізла під стелю? Мене попросити не могла? Пів години допитувала, а тепер убитися вирішила? - він пройшов через кабінет до стільця. - Повно ледарів навколо, а ти сама лазиш? - я ловила себе на думці, що так мене ніхто ще не сварив. Я, швидше за все, різко повернулася, бо не втрималася на стільці і впала б…

Вовка не дав мені це зробити. Він уміло підхопив мене за талію, а потім притис до себе. Я подивилася йому у вічі. На мить мені здалося, що це очі Макса, настільки вони були схожі, і невідворотність поцілунку обпалила мене зсередини.

Вова повільно наблизив свої губи до моїх. Йому боляче було цілувати, але не цілувати, мабуть, ще болючіше. Я не бачила його очей - волосся впало йому на обличчя й закрило його, але Вовка не випускав мене з обіймів навіть для того, щоб прибрати свій довгий чуб. Тепер він міг лише одне – після губ почати цілувати шию, опускаючись все нижче – до грудей. Коли він торкнувся губами моєї шиї, я відчула, що сили ось-ось залишать мене, ноги підкосилися, тому єдиною опорою залишалися Вовчині руки, що міцно обіймали талію. Не в змозі протистояти цьому пристрасному натиску, я лише прикусила губу. Але цей рух розпалив його ще сильніше.
Ймовірно, йому було боляче цілуватися, адже нижня губа хлопця постраждала в не такій вже й давній бійці, але він все ж таки знайшов мої губи й повністю заволодів ними. Мені вартувало титанічних зусиль відштовхнути його. Вовка не чинив опір, він поставив мене на рожевий, нещодавно помитий лінолеум, і відійшов. Я шукала ногами туфлі, які скинула, коли лізла на стілець. Як, виявляється, непросто потрапити в туфлю ногою. Але я думала не лише про себе. Мені потрібно було привести до тями ще й Вовку, адже його тремтіння мене просто лякало. Я давно відчула, що його ставлення до мене змінилося, але тепер знала точно, що це не просто здогадки.

Добре Вова, я для нього була новим дослідженням, новою перемогою, на вулиці весна, кров грає. Але я? Мені просто стало страшно від своїх думок. Я втрачала контроль над собою, варто було Вовці доторкнутися до мене, перспектива близькості не жахала (а мало бути саме так!), а навпаки, манила, затягуючи у свої тенета все глибше й глибше. Я нічого краще не знайшла, щоб робити, як піти  до підвіконня поливати квіти.

Спочатку я відчула його подих у себе за спиною, а потім він притиснувся й закопався обличчям у моєму розпущеному волоссі. Як це було приємно та ніжно!

—    Боже мій, що ми робимо? - майже простогнала я, зібралася з силами й вкотре відсторонилася. – Іди… ти маєш піти…

—    Ні, - хрипко прошепотів він. - Ти хотіла знати, через кого ми побилися з Едіком. Сказати?

Мені вже не треба було цього говорити, бо сама здогадалася, що хлопці змагалися за мою прихильність. А я підсвідомо кинулася обіймати тоді Вовку, хоча вони з Едіком були однаково закривавлені. Інстинктивно я обрала Вовку, тому Едік так очманіло й дивився. Одна річ, коли плітки гуляють, і зовсім інша, коли переконуєшся сам. Ось у чому була перемога Вовки.

—    Я прошу тебе, це вище за мої сили… Вовочка, миленький, іди, - майже благала я. Але ж він відчував мою зрадницьку реакцію на його близькість.

—    Ні, - вперто повторював хлопець, сильніше стискаючи мене в кільці рук. – Соня, - шепотів Вовка мені прямо на вухо, - я більше не можу носити це в собі. Можливо, здамся божевільним, але… я дико хочу тебе… тут і зараз… Інакше помру, мені здається…

"Я теж ...", - подумалося мені. У роті все пересохло, й замість відштовхнути хлопця, я віддалася на волю його дій. Він забрав із моїх рук лійку й поставив її на підвіконня. А потім притяг мене до себе обличчям. Він шалено тремтів, і я відчувала це всією своєю шкірою. Судомно ковтнувши, Вовка почав обціловувати мої руки. Вже на цьому етапі я перестала розуміти, де знаходжусь і зовсім забула про умовності. На всій планеті зараз існували лише він і я.