Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Висота була десь близько 15 сажнів. Значна висота, і трудно було вціліти при ударі об землю — це він миттєво збагнув.
Падаючи, Дмитрій хапався руками за щаблі, намагаючись утриматись, але тільки обдер собі нігті.
Удару об землю, що стався миттєво, він не відчув, лише на мить увічу потемніло. А коли прояснилося, він лежав розпластаний у дворі з розбитими грудьми і вивихнутою ногою.
Самостійно встати вже не зміг. Сидячи, хапався руками за землю, вертівся, тримаючи витягнену поперед себе покалічену ногу — болю не відчував, адже ще перебував у шоковому стані.
Тут до нього нарешті підбігли стрільці, що тримали у дворі варту.
— Ваша величносте, що з вами?
Цар ще знайшов у собі сили, щоб відповісти чи не з гумором:
— А що буває з молодцями, які стрибають з такої висоти? Ногу поламав, дихати нічим... Здорово ж я шарахнувся вниз. Навіть у молодості, коли за дєвками бєгал, так не стрибав...
В очах у нього все ще пурхали чорні комашки, тож бачив стрільців як у тумані. Хрипів, надсадно дихаючи, і все ще намагався встати.
Розгублені стрільці хлюпнули на царя водою з берестяного ківшика, взяли його за руки й ноги, перенесли й поклали на якийсь плаский камінь під стіною. Він був нагрітий сонцем, і від тепла Дмитрію стало трохи легше, але озноб все ще не минав. Від болю, що наростав, цар втрачав свідомість — на короткі проміжки часу, майже миттєво, і виринав як з небуття. Стрільці тупцювалися розгублено, про щось між собою радилися й озиралися (у двір долітав рев натовпу), не знаючи, що їм робити з царем. Дмитрій збагнув, що вони можуть його зрадити і перейти на бік заколотників, а тому вирішив діяти.
— Ви — на государевій службі, клятву давали государя свого охороняти, — нагадав їм. — Пам’ятайте про це. А коли станете на мій бік, отримаєте щедру царську нагороду (стрільці ніби ожили). Дам вам хороших дєвок та маєтки зрадників бояр!
— Ваша величносте, ми — з вами! — вдарив себе в груди старший варти.
Стрільці обережно взяли його під руки й ноги і тільки рушили до малого палацу, де мовби ще юрми не було, як тут навстріч зненацька вигулькнув гурт збуджених мужиків з кіллям в руках. Попереду бігли їхні заводії — змовники-бояри.
— Ану віддайте нам його, — змовники кинулися до стрільців. — Зачем вам царь? Нам он нужнее, а мы вам другого изберем!
— Прочь, прочь от царя! — кричали стрільці, наставляючи на той гурт пищалі. Хтось із них навіть вистрелив — але вище голів. Для остраху.
— Ах вы... — закричав якийсь боярин, — с-сукины с-сыны!!! У кого пуляете? У народ православный? Та мы вас... Мы вас сметем! На колья вас посадим! В месиво растопчем!
Стрільці не відступали (від болю, що терзав його все дужче й дужче, Дмитрій вже мало що усвідомлював), усе ще гороїжилися пищалями.
Мужички загрозливо загули, заматюкалися відбірним московським матом, але виступити проти озброєних стрільців не зважилися. Тоді хтось з бояр злорадно крикнув:
— Ей, стрільці?!. Ми зараз підемо у вашу Стрілецьку слободу і винищимо ваших женушек і дєток, а по ізбах ваших красних пєтухов пустім!
— За... віщо? — розгубилися стрільці.
— А за те, що не віддаєте нам ізмєнніка, плута і обманщика!
— Та что с ними гуторить. Не понимают, пущай на себя пеняют! Пошли, братцы, громить ихнюю слободу. А они пущай сидят со своим царем!
— Айда, братцы, Стрелецкую слободу жечь!..
Цієї погрози виявилося досить. Стрільці, опустивши пищалі, позадкували, залишивши на землі царя...
Розуміючи, що це вже кінець, Дмитрій намагався встати, бодай звестися на одну, здорову, ногу, аби стоячи зустріти смерть, але так і не встав. Не було об що обіпертися, та й біль, що туманив йому зір, позбавляв його сили. Все пливло, й земля під ним хилиталася...
В цю мить з натовпу і вискочив — як чортик із заморської шкатулки — боярський отрок Григорій Валуєв. Миршавенький такий, ніякого виду, але надто швидкий, не ходив, а стрибав.
У його руках невідь-де взялася пищаль.
— Получай, ізмєннік!!.
І вистрелив цареві в груди.
Куля відкинула царя на спину, він видихнув криваву піну з рота — разом з рештками повітря — і застиг.
— Кончай ево, братцы! — крикнув їхній поводир боярин, хоч цар уже був мертвий.
До трупа підбігли охочі познущатися з мертвого — хто з дрюччям, хто з відібраною в когось шаблею — і почали рубати й шматувати тіло, що лежало перед ними навзнак.
Натішившись, схопили труп за ноги, потягли його в другий двір і там кинули на тіло воєводи Басманова — теж поколоте й порубане.
Потім заходилися зривати з трупів одяг (дехто його вже приміряв на себе).
Стрільці кремлівської варти із загрозливими алебардами й пищалями тупцялися позаду натовпу, ні-ні та й розводили руками:
— Оно, конешно, жалко царя, но что мы могли сделать-то?
Про те, що вони ратні люди на государевій службі, якось і забули, тільки їхній старший все ще зітхав:
— Жалко царя-батюшку, не успел нам девок обещанных дать и богатства изменников бояр...
Сталося так, що з «вини» погоди смерть Дмитрія Івановича одразу ж — а тоді чи не всі були забобонними — пов’язали з... чарівництвом. Річ у тім, що до того дня — до 17 травня — погода в Москві була просто чудова:
