Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Сама перебуваючи в облозі, Марина Юріївна турбувалася про долю батька (у Кремлі було відомо, що в Москві б’ють поляків) і нічого тоді не знала про нього та родичів і близьких, які перебували в місті. Доходили чутки, що двори багатьох поляків і ті будинки, у яких вони, перебуваючи в Москві, мешкали, натовпи взяли в кільце. В тім числі і двір Юрія Мнішека та інших Мнішеків, Вишневецьких, Тарло (лінія Марининої матері), Стадницьких... Вони захищалися, як могли — тим більше, в почті знатних поляків були загони озброєних жовнірів. Але що вони могли вдіяти проти натовпу, тож сутички частіше всього кінчалися не на користь поляків.

У «Щоденнику Марини Мнішек» описано, як було здійснено напад на те обійстя, у якому під час свого перебування в столиці російського царства мешкав воєвода Юрій Мнішек. Нападники використали час, коли відбувалася зміна варти — стара уже пішла, а нова чомусь ще не встигла зайняти свої пости. В цей час «борці з ляхами» і оточили двір воєводи — як ніби він був у всьому винуватий. А втім, вважалося, що це саме він, воєвода Юрій Мнішек, випестував монаха Гришку Отреп’єва, пригрів його, обвінчав із своєю дочкою, знайшов йому військо і врешті-решт зробив його російським царем, а заодно й поляків у Москву навів, а вже вони й почали у Першопрестольній чинити безчинства.

Отож, оточивши двір воєводи і тестя поверженого царя, батька тієї «дєвки з Польщі», яка стала царицею на Pycі, взяли будинок, у якому він мешкав, у щільне кільце.

Захисники покладалися на «мощные каменные кладовые», які були під будинком, — що, до речі, колись належав цареві Борису Годунову — і де вони у крайньому разі могли довго тримати кругову оборону. Та й сам будинок був досить міцним, його дрюччям не взяти. Навіть і ручними пищалями. Але це знали й нападники, а тому, готуючись до штурму «фортеці головного ляха», підкотили гарматну пищаль.

Вогнепальна зброя, що звалася навзагал пищалями, ділилася тоді на два види — на ручну рушницю і на артилерійські гармати. Ручні пищалі називалися недомірками (вони були короткоствольні), завісними (їх носили за плечима на ремені) тощо. А ось пищалі-гармати за призначенням поділялися на фортечні, облогові (стінобитні), полкові й польові. Снарядами слугувала кам’яна картеч, шматки заліза, спеціально нарубленого, — вони, розлітаючись, добре хурчали, неслися віялом і дуже спустошували піхотні ряди, — а також ядра. (Не плутати з духовим дерев’яним музичним інструментом, що був у Давній Русі і теж звався пищаллю, адже при грі — «пищав».)

Аби взяти неприступний будинок воєводи Юрія Мнішека, з-за товстих стін якого оборонці могли довго відбиватися, нападники й прикотили гарматну пищаль — облогову, себто стінобитну, — і підводою підвезли ядра.

Доля будинку Юрія Мнішека, у якому він тоді мешкав у Москві, наперед була вирішена — тільки-но перед ним встановили гармату-пищаль для прямої наводки.

Але тут — гармату вже встигли зарадити ядром і вже підпалили фітіль — зненацька на чолі стрілецького загону примчав думний дворянин Михайло Татіщев, котрий кількома годинами раніше прикінчив воєводу Басманова і штурмував царя Дмитрія Івановича, перед тим як його буде вбито. Але цього разу він був присланий з іншою метою.

— Слушай мою команду! — гарцюючи на коні, закричав він до тих мужичків, котрі метушилися з палаючим фітілем біля гарматної пищалі. — Отста-авить! Не сметь стрелять, мужичье!..

Мужички неохоче відступилися від гарматної пищалі — але палаючий фітіль не загасили, сподіваючись його все ж використати «у ділі».

Тим часом думний дворянин відрядив свого посланця в будинок до воєводи, і той, розмахуючи руками й вигукуючи, щоб по ньому не стріляли, пішов у дім передати воєводі: «ізмєннік», тобто цар Дмитрій Іванович, страчений, а тому «житію його і царствію надійшов кінець».

— Ми привезли повеління князя Василія Шуйського дарувати живота воєводі та його людям і челяді з пахолками, — вигукував посланець Татіщева. — Хай воєвода хвалить Господа і не лякається, що йому буде завдано шкоди. І дочку його з усіма її людьми ми зберігаємо во здравії!

Пан воєвода напевне ж полегшено перевів подих, почувши, що дочка, слава Богу, жива й здорова, хоча й одночасно засмутився — від того, що його зятя-царя вбито. Жаль було царя Дмитрія. Тепер дочка Марина мовби вже й не цариця. І сталося це майже одразу ж після такого тріумфу, коли московити коронували Марину на царицю свою, — який жаль!..

Але це вже в минулому.

Що сталося — те сталося, і його вже не переграти. Тепер треба було думати про власну безпеку і про те, як вберегти життя дочці, яку він, виявляється, так необачно умовив у Самборі вийти заміж за царевича Дмитрія і стати царицею... Марина його тоді послухалася — доця вона слухняна, — тепер напевне ж кляне батька... Який жаль!..

Але треба було домовлятися з новою владою Московського царства про власну безпеку. Тим більше, натовп розлючених мужиків і не збирався розходитися. Он якийсь здоровило все ще розмахує палаючим фітілем, і гармата, заряджена до бою, готова пульнути ядром по будинку... Воєвода вирішив і про це поговорити з думним боярином та заручитися гарантією на збереження йому і його людям життя — хай відганяє геть думний боярин від його дому натовп, що все ще готовий штурмувати будинок.

Та тільки-но воєвода виткнувся з будинку, вигукуючи, що він іде на переговори, власне, тільки-но виткнув носа, як тієї ж миті дзизнула стріла, кимось вправним пущена з натовпу, і впилася в стіну будинку всього лише на лікоть вище його голови.

Всього лише на відстань ліктя схибив клятий лучник!

Далі випробовувати свою долю пан воєвода не став. Знехтувавши власною гідністю та високим чином (воєвода ж!), він миттєво, із завидною швидкістю кинувся назад у будинок і принишк під надійною охороною своїх жовнірів. І сидів там доти, не звертаючи уваги на заспокійливі вигуки думного боярина, поки йому не передали, що ті мужички, які зібралися штурмувати будинок,