Fata morgana (збірник) - Михайло Михайлович Коцюбинський
Потому ще раз накрутив.
– Прийми свій хвіст! – нетерпляче гукав на жінку, коли пароходик ткнувсь носом в її спідницю. – Розсілась!..
Він навіть лазив за ним по помості.
Сусанна сиділа щаслива, одкривши зіпсовані зуби, вся в тінях од широкого кола волосся, на дві третини чужого.
Пароходик дирчав.
Врешті Карпо Петрович звівся на ноги. Перевів очі од цяцьки на жінку і презирливо плямкнув губами.
– Ет, чортзна-що…
– Як чортзна-що? – здивувалась Сусанна.
– Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.
– Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досі одягає свої ляльки. А він – «чорт знає що»!
Сусанна од невдоволення скисла й осіла, як тісто в діжі.
– Цікаво, що ти придумав?
Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добра усмішка, і тепло спахнули очі.
– Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…
Він навіть урочисто підняв палець в важкому персні.
– Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам’ятає до смерті. Навіть віце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі… Нехай…
– Та не тягни ж бо…
– Нехай має чим згадувать батька. Буде старий – унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мій покійний батько…
– Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу?
Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.
Тоді Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотіння:
– Я повезу його завтра дивитись, як будуть вішать.
– Ах, ах! – налякалась Сусанна. – Як можна дитину…
– «Дитину, дитину»… – перекривився Карпо Петрович.
Власне, дитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити по головці та тримати біля спідниці?
Він вже кричав і своїм криком вганяв в м’яке тіло Сусанни свій план.
– Ви-хо-ву-вать треба!..
– Ах, ах! – Вона зітхала і витріщала очі на чоловіка. – А може, й справді! Нехай би побачив. Ні, таки справді, нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скільки є дітей: і в казначейші, і в поліцмейстера… а ніхто не побачить, лиш Доря…
Вона звикала до думки. Подумати тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона і сама б хотіла. Ах, Дорька, щасливий…
Забувала про Дорьку і всі думки звернула на себе. Їй було гірко. Прожила на світі до тридцятого року, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав про неї? Сиди цілий вік в кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємності, ні розваги…
– А кого вішати будуть? – блиснула вона очима.
Карпо Петрович завагавсь на хвилину і врешті махнув рукою.
– Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, мені не вільно про се говорити. Я тобі скажу, а ти – гляди мені – ша! Ані словечка нікому. Вішаєм жінку, що кинула в губернатора бомбу.
– Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цікаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небудь…
Карпо Петрович замахав з ляку руками.
– Фу-ти, ну-ти! Тільки тебе бракує. Мені і з Дорькою трудно…
Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.
Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.
Вони довго радились вдвох з чоловіком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гімназії завтра… Можна б зробить йому свято.
– Само собою! – розвеселився Карпо Петрович. – Нехай погуляє!..
Він був у чудеснім настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, і бив чоботом в чобіт, як полковий офіцер.
– За ката, певно, Яким… – кинула наче про себе Сусанна.
– Яким.
– Хто б міг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.
– Розпився, стерво.
Вона все більше переймалася чоловіковим планом. Ну і придумав!
Зелена лампа тепло світилась у хаті, як добре серце у грудях, пароходик дрімав на помості, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зі скрипом дриґав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихій мирності хати снувала мрії про кращі часи, коли Карпа нарешті оцінять.
І, сповнена радісним почуттям, підійшла стиха до чоловіка та поцілувала в мокре чоло.
– Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!
* * *– Одчепись, мамо!
Доря не хтів вставати. Витріщав очі, налякані світлом, і падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обіймах і з помосту затріщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тоді він раптом вискочив з ліжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, і присів серед хати над пароходом.
Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому на груди та ребра і підняли кудись угору, в змішаний запах тютюну і помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батьківських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом ґудзиків і погонів, Доря припав з довір’ям до батька, а коли п’яти його знову діткнулись помосту, густий голос прогудів м’яко над ним:
– Одягайсь швидше. Зараз поїдем.
Доря підняв на батька очі.
Поїдуть? Куди?
На рибу, може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку… Вудлище – луком і сріблясте мигтіння рибки на волосіні. «Бовть!» – сказала вода, ковтнувши камінчик…
А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхать… Дерева будуть кружитись і тікати назад… Ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсядуть блискучі кінські зади, а над головою пищатиме пташка…
Хотів запитати у батька, але його вже не було.
І раптом ранець, повний книжками, все зіпсував. А гімназія? А уроки?
– До гімназії нині не підеш, Дорик, – зрозуміла його Сусанна.
Він обкрутився на одній ніжці, ляснув себе по стегнах з радісним писком пташати і знову присів над своїм пароходом.
Але його звідти нагнали.
Одягався поспішно, з почуттям свята і існування, з дрижанням кожної жилки од холоду сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь світ, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнізді.
Незащібнутий, з поясом у руці, оббігав весь дім. Коло ґанку куняли звощик і кінь, в кухні пищали котята, в столовій батько допивав чай.
Доря хтів пригорнутись до нього, але не смів. Тільки вдячно обняв очима широку спину і парадні погони.
«Оселедець!» – згадав своє прозвище в класі, і до сліз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.
Ранок стояв тихий і теплий, але Дорі звеліли надівати ватну шинелю. Грубий комір підпирав йому шию, а мати, вся ще у білім, схилялась над ним припухлим од сну лицем і лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи ґудзики у нові петлі.
– Ну, пора їхать.
Вулиці були безлюдні. І так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невідомо для чого, і тато мовчить. Батькові руки, в білих нитяних рукавицях, важко лежали на держалні шашки, а візникова спина сонно хиталась часами з боку на бік. Минали гімназичний будинок, застиглий в повазі важких колон і чорних холодних вікон. Шкода, що ще так рано і ніхто не
