Fata morgana (збірник) - Михайло Михайлович Коцюбинський
Кров заливала Сусанні шию, і тільки зморшки на шиї біліли, як крейдяні.
Вона сердито вийшла з кімнати.
Карпо Петрович жував і в задумі м’яко тарабанив пучками в стіл.
– Доря!
Доря став на порозі, сірий і незграбний у своїх довгих, аж до підлоги, гімназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкі й грубі, як в слоненяти.
– Тебе сьогодні питали?
– З географії п’ять.
– А ти часом не того… не бре-бре?
Доря ображено чмихнув і підняв вгору біласті чубки.
– Їй-богу, сам бачив… А Козерогові пару вліпили.
– Що се за Козеріг?
– Там один в нас… Дорька Сосновський…
– Віце-губернаторський син?
– Ми його добре сьогодні нам’яли. Аж кров носом пішла…
Карпо Петрович почув холодок під мундиром. Такий знайомий і неприємний, з яким завжди стрічав начальство.
– Дорь-ка! – крикнув він строго. – Руш мені тільки ще хоч разок – я тобі дам!..
Фу-ти, ну-ти, Господи Боже… віце-губернаторський син…
Він підняв палець в важкому персні і накивав.
Сусанна унесла лампу і присунула страву. Чоловік не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.
Масна пляма виразно зачорніла при світлі на новенькім сукні мундира.
– Їж… прохолоне… – нагадала йому Сусанна.
Він почав їсти хтиво і неохайно, бризкав соусом на скатерть і жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмішка. Він був задоволений врешті. Те, що його хлопець звався так само, як і віце-губернаторський син, що вони разом учились і що Доря зважився бити таке паненя, – сповняло його радісним подивом. От хоч би й він, Карпо Петрович. Він носив білі погони і шашку, як офіцер… Його боялись, бо міг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що був сином його начальства. Який був він щасливий, коли йому вдалось одного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..
Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапі та тривожно поглядала на двері, за якими бубонів Доря уроки.
– Чого ти смієшся?
Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхались до себе очима.
– Хе-хе!
– Хі-хі!
– Завтра наш Доря кінчає десятий рік… – мрійно обізвалась Сусанна, одкривши зіпсовані зуби, і одігнула ріжок подушки, звідки щось заблищало.
– Покажи, Сузя… що там таке?
Карпо Петрович піднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях і підійшов до канапи.
– Цс… – писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, і всім м’яким тілом, як тістом, що вилізло з діжі, навалилася на подушку.
– Потому покажу… А ти що йому подаруєш?
Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки. Він одкрив рота і трохи подумав.
– Я…
Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!
Доря їм заважав. Вони хотіли, щоб він швидше йшов спати.
За дверима чулось шелестіння сторінок, ляпання книжкою в стіл і сердите бурчання.
– Чого ти там, Дорик?
Він став на порозі, з чорнилом на лобі й на пальцях, і кисло пхинькнув:
– Задачі не можу рішити.
– Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звір.
Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду.
Відставив далеко книжку і читав, наче рапорт:
– Троє купців поділитися мали… Ти уяви собі троє купців, наприклад – наш Сруль, Іцько і Пінька… Здається, не трудно… Другий мав грошей у два рази більше, ніж перший… Розумієш, як перший, а третій стільки, як ті два разом… Значить, Пінька мав стільки, як Сруль та Іцько. Ну, зрозумів? Се ж дуже просто.
Але Карпо Петрович і сам не вірив, що се так просто. Він плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтів роздушити всіх трьох купців, і врешті так впрів, що Дорі неприємно було дивитись на рясні крапельки поту на чолі в батька.
– Ідіотська задача! Чого вас там вчать!
Він з злістю одкинув од себе задачник і піднявся сердитий та збентежений вкрай.
– Як вони мучать бідних дітей!.. – обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра під хмарою пишних муслінів.
Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олівцем в лоб і в дві хвилини задовольнив купців.
– Теж арихметик! – напалась на чоловіка Сусанна. – Не міг розділити кілька рублів…
І обняла щасливим оком сіру фігурку сина, чужу неначе в довгих, аж до підлоги, штанах.
– «Арихметик»!.. Мовчала б, коли сказати не вмієш! – буркнув сердито Карпо Петрович. – У мене свої задачі… Побула б хоч раз на діжурстві.
Він навіть забув у замішанні ляснуть по-офіцерськи чоботом в чобіт.
Вийняв з штанів важкий портсигар, теж офіцерський, зважив його в руці і закурив папіроску.
Зелене світло од лампи м’яко зливалось з рожевим, що стікало з-під образа у кутку, нові ґудзики на гімназичній шинелі горіли, як самоцвіти, а синій дим папіроски хвилював легко у теплім затишку хати. Доря знову бобонів за дверима.
Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю і м’яв у долоні сукно.
– Матеріал добрий, здається… і пошив непогано…
Він любовно погладив шинелю і знову повісив на місце.
– Ах, який Доря смішний! Одягся вранці, наклав картуз і став на порозі у моїй спальні. А я була ще в сорочці, тільки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увійшов… Потому ми довго сміялись…
– Скільки взяв Шмуль за картуз?
– Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копійок…
– Ах, сучий син… Більше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
Вона подала йому його, знявши обережно з стіни, де висів образ, а він довго любувався новим сріблом листочків – незрозумілим і таємничим для нього символом шкільної мудрості.
Потому їх очі стрілись й засяли, порозумівшись без слів.
– Хе-хе! Як, шельма, скоро рішив задачу!
– Хі-хі… І з географії п’ять.
Їх ще більше тішило те, що віце-губернаторський син дістав лиш пару.
Доря прийшов сказати добраніч.
Вони лишились самі.
Тоді Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жінку:
– Показуй, що ти купила?
Але Сусанна і сама вже виймала з-під подушки дарунок. Опустилась на поміст серед білих хвиль сукні, і під важкими грудьми у неї сухо затріщала пружина.
Він теж з скрипом чобіт присів біля жінки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.
Нарешті бляшаний пароходик вислизнув з рук і поплив по помості, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.
– Як ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?
Карпо Петрович не одповів нічого. Він мовчки стежив за пароходом і, коли той зачепився за ніжку стільця, одчепив та пустив
