Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
215
Київ. Лютий 2006 року. Неділя.
Учора до мене завітав несподіваний гість. Ні, він попередив, що прийде. I навіть запитав дозволу. I прийшов пунктуально, як і обіцяв. О двадцятій нуль-нуль. Це був полковник Свєтлов, який уже не раз давав мені розумні поради і який місяць тому займався моїми швейцарськими сімейними проблемами. Коли він зателефонував і попросив дозволу завітати, я подумав, що розмова піде про Швейцарію, про мою поїздку. Через те, що від мене пішла Світлана, я нечасто згадував про сумні події січня. Більше міркував про себе та свою сімейну невлаштованість.
Свєтлов приніс пляшечку ірландського віскі «Джеймсон» вісімнадцятирічної витримки. Я запропонував йому присісти за барну стійку, але він, іронічно поглянувши на високий стілець, відмовився. I подивився на столик біля вікна. Звичайно, з його невеликим зростом сидіти за барною стійкою було б не лише незручно, але й принизливо. Я про це не подумав.
— Як ви, Сергію Павловичу? — запитав він, відірвавши свій погляд від склянки з віскі. — Важкенько?
Я відповів не відразу. Спочатку зробив два невеликі ковтки.
— Може, й важкенько, — відповів нарешті. — Але що я міг зробити? Тим більше, що Володимир з посольства мені все детально пояснив...
— Я маю на увазі не вашого брата і його дружину, — заперечно похитав головою Свєтлов. — Я про сьогоднішній день. Вам зараз самотньо. Ви відчуваєте свою буденну невлаштованість, порожнечу. I намагаєтесь поспіхом їх заповнити...
Він чекально зазирнув мені у вічі, очікуючи реакції на свої слова. На свої непогано сформульовані думки.
— Ви маєте на увазі Нілу?
— Так.
— Ви вважаєте, що я не повинен...
Свєтлов зупинив мене рухом долоні. На обличчі — спокійна привітність.
— Мені ви нічого не винні. Я просто думаю, що вам немає з ким порадитися. Крім цього, я хотів би підкинути вам інформацію для роздумів. Зі Світланою вам потрібно оформляти розлучення. Вона навряд чи до вас повернеться. Біля неї зараз крутиться ваш давній приятель...
— Який приятель?
— Марат Гусейнов. Вона вже двічі з ним зустрічалася. Але ви тільки не подумайте, що Світлана вам зраджувала. Вони просто вечеряли в ресторанах. У «Липському Особняку» і «Да Вінчі» на Володимирській. Ми оберігаємо вашу біографію і тому наважились на цю розмову. Якщо бажаєте, можемо ізолювати Гусейнова. Раз і назавжди. Якщо ні, то варто подумати про розлучення.
Голос Свєтлова ставав дедалі холоднішим і холоднішим. Я пив віскі й намагався уявити собі Гусейнова зі Світланою в ресторані. Це мені не вдавалось. Вони настільки не підходили одне одному, що я не переставав дивуватися: як вони взагалі могли опинитися поруч? Як вона могла опинитись поруч із ним?
— Ну то що? Дати вам час на роздуми? — запитав Свєтлов. — Адже у вас зараз дуже мало часу, щоб подумати про себе, а незабаром буде його ще менше, бо скоро вибори президента...
— Ну й нехай, — стомлено видихнув я.
— Що нехай?
— Нехай вони ходять по ресторанах...
— Гуманно. Ми самі поговоримо зі Світланою, та й папери про розлучення можемо оформити і без вас. In absentia. Ви згодні?
Мені ставало жарко. У голову вдарив дивний біль, ніби морська хвиля опинилася затиснутою у малесенькій черепній коробці й стала щосили тиснути зсередини, намагаючись пробитися через лобову кістку. В очах через цей біль, а може, зовсім окремо від нього, з’явилися сльози.
— Я віддав останні гроші, — поскаржився я й відразу ж замовк, розуміючи, що поводжуся дивно.
— У вас проблеми з грішми? — досить серйозно поцікавився Свєтлов.
— Та ніби ні. Я просто дуже хотів мати дітей. У мене були проблеми, і от зараз, коли все влаштовано... Я готовий відпустити на волю матір своїх... Що я кажу?
Погляд моїх, напевно, п’яних очей вперся у Свєтлова, як у рятівника, який може не лише чітко формулювати свої іноді непрості думки, але й так само легко читати думки чужих людей, наприклад мої.
— Ви про очищену сперму?
— Ви знаєте? — дивуюся я, хоч відразу й міркую: «Він же знає про Світлану і Гусейнова, що ж тоді тут дивного, якщо відомо все і про мій «рафінад».
— Не турбуйтеся. Ви ж наказали «заморозити!»
— Наказав, — погоджуюся я й пригадую свою нещодавню розмову з фахівцем з мікроочищення лікарем Кнутишом.
— Знаєте, це як у п’єсах: якщо рушниця на стіні з’явилася у першому акті, в останньому вона обов’язково вистрілить. Не хвилюйтеся!
— Ви любите театр? — запитую я.
— Вам потрібно добре відпочити. Хоча б завтра. I ще — Вікторові Андрійовичу й Нілочці можете цілком довіряти, але брати чергову машину і мчати ночувати до Ніли... Самі поміркуйте! Будьте акуратнішім. Адже ваше особисте життя теж частково належить державі...
Коли він пішов, я ще довго лежав у ванні і згадував минуле. Згадував Світлану, Дмитра та Валю. «Ця частина мого особистого життя теж частково належить державі?» — міркував я.
А сьогодні я, як мені і порадив Светлов, відпочиваю. Я лежу на нашому широчезному ліжку, знову звикаючи до цього пружного ортопедичного, чи як його там, матрацу. Я лежу і ніяк не можу відволіктися від своєї самотності, яка ще більше підкреслюється розмірами цього ліжка. I як це Світлана могла спати тут сама? Я дивуюся, але відразу ж згадую ці два рази, коли я бачив, як вона лежала на ліжку в обіймах Жанни. Це ліжко винне в тому, що поруч зі Світланою на ньому з’явилася Жанна. Якби ліжко було меншим, вона, Світлана, ніколи не пустила б до себе під ковдру жінку. Чому я так міркую? Бо саме так мені приємно міркувати. Не можу ж я думати, що Світлані було набагато приємніше спати з Жанною, ніж зі мною.
216
Київ. 8 березня 2016 року.
Зранку то йшов дощ, то світило сонце. Привітний вітерець пестив обличчя. Незвична тиша в аеропорту Бориспіль дивувала. Але все було зрозуміло. Весь аеропорт терпляче очікував спецрейсу з Будапешта. Інші літаки було «відсунуто», і вони терпляче накручували кола десь поблизу Києва, очікуючи на «добро» від диспетчерів знизу.
Над моєю головою молодий помічник тримав парасолю. Ліворуч стояв інший помічник із двома букетами жовтих троянд. Весь інший почет стовбичив за плечима. Попри оточення, яке поставили ще до нашого прибуття в
