Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

В роки першої світової війни він попав у полон до німців. У тридцятому році, перебуваючи в складі радянської торговельної делегації (він мав доручення купити барвники для текстильного виробництва), лишився в Німеччині. Одержував допомогу від білогвардійського центру, доносив у гестапо на прорадянськи настроєних емігрантів. Закинутий агентом у Радянський Союз, злякався. Гроші розтринькав по ресторанах, гульбиськах. Відкликаний назад, був посаджений у концентраційний табір, де доносив на ув'язнених німецьких комуністів, викликавши їхнє довір'я тим, що видавав себе за радянського громадянина, схопленого гестапо. Провалився. З табору його забрали в абвер як спеціаліста по Росії. Виявив необізнаність. Став перекладачем. Одружився з вуличною дівкою. Відрахували з абверу за таке непристойне одруження. Жив на заробіток дружини. Коли дружина опинилася в спеціальній лікарні, працював швейцаром у нічному готелі. Прийшов у радянське посольство. Якимсь чином зумів обдурити. Його пожаліли й дозволили повернутися. Призваний до Червоної Армії в липні 1941 року, перебіг до німців. Синиця казав курсантам:

— Росіяни — це нація мужиків і солдатів, а генералами у нас завжди були тільки німці. У німців, певне, душі немає. Душа — це в нас, у слов'ян. Від неї фантазія і глупота. Німець що любить? Порядок, чистоту, акуратність. Те, чого в нас немає. Додержуй — і будеш цілий.

Грубий, тупий солдафон, він намагався ще більше підкреслювати ці свої якості, щоб домогтися довір'я начальників.

Ротмістр Герд вважав Синицю зразковим екземпляром слов'янина.

Ставши помисловим, Дітріх вбачав у Синиці таємного прибічника російських монархістів, прихильників єдиної, неділимої великої Росії, тих, хто наївно гадав, ніби, як тільки Росія буде звільнена від більшовиків, її престол займе російський цар, а німці добровільно поступляться. Дітріх вважав, що такий спосіб думок породжує не тільки нікчемні, але й шкідливі ілюзії. Росія, Україна, Кавказ — безкомпромісні колонії великої Німецької імперії. І ніякі інші форми управління цими територіями неприйнятні. Інакомислячий викликає підозру, Дітріх встановив нагляд за Синицею.

Не викликав у Дітріха довір'я і радист штабної радіостанції, колишній штурмовик Хакке, якого він підозрівав у співчутті Рему, страченому фюрером разом з іншими ватажками штурмовиків 30 липня 1934 року на догоду вимогам німецького генералітету. Член націонал-соціалістської партії з 1930 року, Хакке був таким самим відданим наці, як і обер-лейтенант Герлах, але трохи розумніший за нього. Вірніше, йому не забракло розуму збагнути, що після того, як штурмовики виконали найчорнішу, катівську роботу — тероризували німецький народ, а Гітлер завоював визнання німецьких магнатів і дістав од них команду готувати під опікою генштабу війну, — націстським низам за всі їхні брудно-криваві подвиги відводиться всього-на-всього роль бездумних, шалених фанатиків, допоміжних ударних, каральних сил вермахту. І тому Хакке, як і Герлах, відчував темну неприязнь до Дітріха, вбачаючи в ньому одного з представників споконвіку правлячого класу — прусської. аристократичної вояччини.

Так само він ставився й до Герда, розуміючи, що для Герда співробітництво з наці — це тільки форма взаємодії капіталістичних монополій з націстською верхівкою. Але не більш.

Він почував себе обманутим у своїх надіях. Бувши ветераном націстського руху, він сподівався на видніше місце, ніж йому відвели, зарахувавши в кадри таємної агентури націстської партії, щоб стежити за політичною благонадійністю кожного наці, незалежно від посади й звання. Його спроби промацати Вайса той відбивав з допомогою хитромудрого прийому. Достатньо обізнаний з історією Стародавнього Риму, Йоганн захоплено розповідав Хакке, які ритуали й символи запозичили наці у римлян і що вони означали в своєму первородному вигляді. Це давало змогу Йоганнові ухилятись од відповідей на каверзні запитання й одночасно демонструвати свої глибокі знання в деталях фашистського катехізису.

Проте Вайсове життя тут полягало не тільки в тому, щоб уловлювати всілякі відтінки ставлення до нього всіх навколо і, грунтуючись на них, продумувати тактику поведінки з кожним. Не міг він зосередити всі свої сили й на тому тільки, що в сукупності становило його роботу розвідника: збирати, обробляти, організовувати матеріали й транспортувати їх, а також вивчати тих, хто був у полі його зору.

Для того щоб мати змогу здійснювати своє безпосереднє завдання, він мусив насамперед вважатися справним службовцем абверу. І оскільки він не був особою командною, а лише виконавцем команди, підлеглим багатьох інших, то, природно, йому доводилося виконувати не тільки свою роботу, але й частину роботи тих, кому він був підлеглий. І не просто виконувати, а викопувати з блиском, з тією педантичною точністю, яка — так гадали абверівці — в крові в істинних німців.

Вайс знав: досить припуститися найменшої помилки по службі, хоч кому-небудь здатися несправним — і його безповоротно жде відчислення на фронт. І йому весь час доводилося проявляти подвійну пильність: з одного боку — службову, ні на секунду не забуваючи, що він абверівець, а з другого — пильність радянського розвідника, успіх роботи якого безпосередньо залежить від успішності його служби в абвері.

І природно, що Вайс не міг у зв'язку із своїм перевантаженням по одній лінії послабити роботу по другій. Навпаки, як тільки він одержував завдання в одному напрямку, зразу ж гармонійно, як у човниковому русі, виникала потреба посилити діяльність у напрямку протилежному.

Джерелом, з якого Олександр Бєлов черпав запаси сили, була холодна, обачлива розважливість.

Він привчив себе спати без сновидінь, щоб його мозок міг хоч і короткочасно, але цілковито відпочивати. Він привчився — звичайно, в тих випадках, коли була змога, — немовби виключати свою свідомість, «робитися дурником», гасити на якийсь час нервове збудження. Надівши на себе личину напруженої уваги, він удавав, ніби шанобливо слухає нудні настанови начальства підлеглим, а сам в цей час блаженно розслаблювався й ні про що не думав, не згадував, щоб відпочила голова.

Такі виключення допомагали Йоганнові блискуче, з неухильною точністю справлятися з двоїстістю свого становища, що вимагала всіх його сил.

Хоч які короткочасні були поїздки у Варшаву, Йоганн намагався використати їх з максимальною користю. Так, одного разу йому вдалося познайомитися з дрібним імперським чиновником із групи, що інспектує заготівлю шерсті в генерал-губернаторстві.

Йоганн зробив чиновникові незначну послугу, влаштувавши його машину на ремонт в армійський гараж.

За це чиновник, певне й собі прагнучи піднестися у Вайсових очах, похвалився, що доручене йому завдання має