Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков
— Ходім! — наказав Йоганн.
Він привів Гвіздка до паркана за складською будівлею. Поставив лицем до брусованої стіни, злегка потицяв стволом пістолета йому в потилицю й сказав:
— Ну, востаннє питаю?
— Шквар, — відповів Гвіздок. — Шквар, фріц, не марудься.
— Нахилися, — сказав Вайс.
— Та ти що, гад, хочеш, щоб для зручності я тобі ще й уклонявся? — Гвіздок рвучко обернувся і, розлючено дивлячись Йоганнові у вічі, зажадав: — Пали в пику! Ну!
Вайс поклав пістолет у кобуру.
— Я змушений був вдатися до цього. — Показавши на колоду неподалік, запропонував: — Посидимо? — Витяг згорнутий у сигаретний циліндрик лист на цигарковому папері, простигнув Гвіздкові. — Це від вашої дружини. — Пояснив: — Сподіваюсь, тепер не буде ніяких сумнівів.
Гвіздок недовірливо взяв паперовий циліндрик, розгорнув, став читати, і поступово його обличчя втрачало твердість, розслаблювалося, а потім почало тремтіти, і раптом Йоганн почув чи то кашель, чи то хрипле ридання.
Він встав і відійшов убік.
По небу повільно пливли сирі, ніздрясті від снігу лілові хмари. В просвітах мерехтіли зорі. Від землі, вкритої рідким, нечистим снігом, пахло кислим брудом.
Високий тюремний паркан з навислим дощаним козирком, обплетеним колючим дротом, кидав чорну тінь, нібито біля парканів зяяв нескінченний рів. Було тихо, наче в ямі.
Підійшов Гвіздок. Обличчя в нього за ці кілька хвилин змарніло, але очі блищали. Спитав пошепки:
— Ви мені дозволите сказати вам «товариш»? Це допустимо? Чи ще не можна, поки не доведу чимось?
Йоганн простягнув йому руку. Пояснив:
— Із зрозумілих вам причин лишаюсь для вас єфрейтором Вайсом.
Гвіздок з почуттям потиснув йому руку.
— Механік-водій, сержант Тихін Лукін.
— Так от, сержанте Лукін, — сказав Йоганн діловито. — Перше завдання. Вчитися так, щоб вийти у відмінники з усіх предметів. З політичної підготовки теж. Не гребуйте всією цією антирадянщиною: згодиться для розмов з іншими курсантами. А то, я помітив, гребуєте. Через п'ять днів зверніться до мене після занять з яким-небудь запитанням. Я викличу на співбесіду. Все. Ідіть у барак.
— Товаришу, — раптом попросив Лукін жалібно. — Дозвольте, я тут трошечки посиджу. — Винувато признався: — А то ноги чогось не держать, все ж таки смертоньку я од вашої руки пережив. Коли ви пістолет наставили, весь твердо зібрався. А зараз відійшло, от я й ослаб.
— Добре, — згодився Вайс. — Відпочиньте. — І ще раз попросив — То ви все таки мені пробачте за ваші переживання.
— А лист дружинин не можна зберегти? — стогнучим шепотом попросив Лукін.
— Ні, — сказав Йоганн. — Ні в якому разі.
Він спалив цигарковий папір, затоптав попіл і пішов, не озираючись. Йому здавалося, що його обличчя світиться в темряві: таке раптом охопило його щастя. Адже це щастя — врятувати людину від найстрашнішого, від згубного падіння. Щастя діяння, добуте з глибоких спостережень найтонших відтінків людських почуттів, хоч інколи й здавалося, що той, на кого Йоганн звернув увагу, безповоротно впав у прірву зрадництва, що нема тут справжніх людей, самі тільки покидьки.
Це був поєдинок на смертоносному вістрі. Поєдинок за людину. Людина ця заслужила кари, але Йоганн боровся за те, щоб врятувати її од відплати, давши їй зміну подвигом спокутати свою провину.
А як це важко проникнути в душу людини, розчавленої тягарем вчиненої зради…
Цей юнак, з кличкою Фаза… Його піймали через кілька днів після втечі. Переслідувачі загнали його на дах будинку, де він ховався на горищі. Він відстрілювався до останнього патрона і сплигнув з даху на землю так, як, певне, плигав з трампліна у воду, — ластівкою.
Умираючого, його притягли на допит. Мовчав. З останніх сил склав дулю, але підняти руку, щоб тицьнути її в нахилене обличчя перекладача, не зміг. Так і вмер із складеними в дулю пальцями.
У Йоганна було таке відчуття, начебто це він винен у смерті юнака. На яке ж потаємне в страшній самотності маскування прирік себе цей хлопчина, щоб сміливо, відчайдушно помститися ворогам! А Йоганн не знайшов навіть віддаленого, примарного напівнатяку на те, що коїлося в його душі.
Курсантам сказали, що курсанта Фазу переведено в один з філіалів школи.
Йоганн відкрив Гвіздкові правду й рекомендував, не забуваючи про обережність, розповісти про все тим, кому Гвіздок довіряє. Він також інформував Центр про героїчний вчинок Фази — ополченця Андрія Андрійовича Басалиги, 1922 року народження, студента МДУ, як з'ясувалося з особової справи курсанта.
Думаючи про Андрія Басалигу, Йоганн відчував одночасно і скорботу втрати, і почуття захоплення перед цим чудовим юнаком, чиє майстерне прикидання він не зміг розгадати. Такому прикиданню вчився і Вайс, усі тонкощі його він осягав тут день за днем. І немовби в новому сяйві Йоганн усвідомлював свій обов'язок, і чим явніше меркнув ореол його власної винятковості, тим дужче зміцнилася надів знайти тут вірних соратників.
Втеча і «зрада» курсанта Фази плямою лягли на Центральну показову школу розвідників при «штабі Валі» і викликали посилений нагляд всіма доступними засобами не тільки за курсантами, але й за викладацько-інструкторським складом.
Дітріх разом з підлеглими йому співробітниками контррозвідувального відділу розробив цілу систему відповідних заходів, і перевірним випробуванням мали бути піддані навіть досить поважні співробітники абверу.
Виконуючи Вайсові вказівки, Гвіздок став помітно виділятись успішністю серед інших курсантів. Ревне читання антирадянської пропагандистської літератури дало йому змогу досить розсудливо схвалювати політику Гітлера. До того ж він тепер являв собою приклад бадьорості й життєрадісності, і це справляло найприємніше враження. Усе це було підставою, щоб призначити Гвіздка старшим групи, виділеної для виконання особливо секретного завдання.
Цю групу перевели в окреме приміщення. Тут офіцер абверу ознайомив курсантів з двома найновішими німецькими снарядами для диверсійних дій і терпляче вчив, як треба з ними поводитись.
Перший снаряд призначався для підриву залізничного полотна. Це була металева конусоподібна трубка, начинена в основі клеєподібною масою, що склеює будь-який
