Білі зуби - Зеді Сміт

в ідіотській перуці. А син, якого я тримав при собі, став тут продажним фундаменталістом-терористом у зеленій краватці. Інколи я сам дивуюся, чому це мене має хвилювати, — гірко підсумував Самад, виказуючи слід свого двадцятирічного перебування в Англії. — Справді так думаю. Сьогодні я вже думаю, що в момент, коли ти перетинаєш кордон цієї країни, ти підписуєш угоду з дияволом. Ти даєш свій паспорт на митниці, тобі ставлять штамп, ти хочеш трохи заробити, почати свою справу… але ти плануєш повернутися! Хто хоче залишитись? Холодно, мокро, жалюгідно; жахлива їжа, потворні газети — хто хоче жити в такому місці? В місці, де тобі ніколи не раді, де тебе тільки терплять. Тільки терплять. Наче ти тварина, хоч і домашня. Хто хоче залишатися? Але ти підписався у диявола… тебе втягує, і раптом ти вже не здатний на те, щоб повернутися, твоїх дітей уже не можна впізнати, і ти ніде вже не маєш дому.

— О, це не так, я впевнена.

— А потім ти починаєш втрачати саму ідею дому. Одного дня ця штука, цей дім, усе це здається старою брудною брехнею… і я тепер і справді починаю думати, що місце твого народження — це випадок, усе — випадок. Але, якщо ти так думаєш, — то куди ти ідеш? Що ти робиш? Що тобі має значення?

Поки Самад описував свою антиутопію із виразом жаху на обличчі, Айрі було соромно признатися, що для неї край випадковостей звучав як синонім раю. Як синонім свободи.

— Ти розумієш, дитино? Я знаю, ти розумієш. — Насправді він питав: чи ми говоримо однією мовою?

Чи ми походимо з одного місця? Чи ми подібні?

Айрі стисла його руку і жваво захитала, намагаючись попередити його сльози. Що вона могла сказати йому окрім того, що він хотів почути?

— Так, — погоджувалася вона. — Так, так, так.

Коли Гортенз і Раян повернулися пізно ввечері після нічного молитовного зібрання, обоє були в піднесеному настрої. Оце був вечір так вечір. Виливши на Гортенз ціле море вказівок щодо шрифту і верстки своєї статті у «Вартову вежу», Раян пішов у коридор, щоб зателефонувати у Бруклін по новини.

— Але я думала, що він радиться разом з ними.

— А так, так, так і є… Але остаточне путвердження має дати сам пан Чарльз Вінтрі з Брукліну, — сказала Гортенз пошепки. — Шо за день! Який день! Пуможи-но мені принести мою стару друкарку… Вона мені тре на столі.

Айрі зробила, що їй казали, — взяла гігантську стару ремінгтонку і віднесла її на кухню Гортенз. Гортенз простягнула Айрі купку паперу, дрібно списаного Раяновим почерком.

— Читай мені то, Айрі Амброзія, пуволі, пувільно… А я друкуватиму.

Айрі читала цілих півгодини, здригаючись від Раянової жахливої прози, подаючи коректор, коли було потрібно, і скрегочучи зубами, коли автор кожні десять хвилин заскакував до кухні, щоб поправити свій синтаксис чи перефразувати абзац.

— Містере Топпс, ви вже зателефонували?

— Ще ні, місіс Бе, ще ні. Дуже зойньотий містер Чорльз Вінтрі. Я зороз ще роз спробую.

Фраза, Самадова фраза билася в голові Айрі. «Інколи я сам дивуюся, чому мене це хвилює». Дочекавшись моменту, коли Раян не стояв на заваді, Айрі, оформивши своє питання як слід, спитала-таки Гортенз.

Гортенз відкинулася у своєму кріслі й поклала руки собі на коліна.

— Я це рубила багато-багато років, Айрі Амброзія. Я чекала на цей день, ще відколи бігала отаким шмаркачем у довгих шкарпетках.

— Але ж нема жодної причини…

— Що ти знаєш про причини? Нічо. Свідки Єгови — там, де моє коріння. Вони були до мене добрими, як ніхто ніколи не був. То було дубро, яке перейшло мені від моєї матері, і тепер, кули ми так близько до кінця, я це буду леліяти.

— Але, ба, так не є… ти ж не можеш вічно…

— Дай-но я тобі шось скажу. Я не така, як Свідки, які бояться пумерти. Просто бояться. Вони хочуть, щоб всі пувмирали, крім них самих. Це не причина, щоб присвячувати своє життя Ісусу Христу. Моя мета геть інша. Я все ще спудіваюсь стати однією з Вибраних, хоч я й кубіта. Я хутіла цього все своє життя. Я хутіла сидіти там із Господом, і творити суд, і приймати рішення, — Гортенз прицмокнула, довго і зі смаком. — Я так змучилася від церкви, яка весь час турочить, шо я кубіта і шо мені бракує освіти. Весь час тебе пувчають — то тим, то іншим… Це завжди була проблема у кубіт нашої родини. Завжди приносило кугось, хто брався їх учити чугось і прикидався, що це навчання, а це була битва їх бажань. Але якщо я стану одною зі ста сорока чутирьох, ніхто вже не зможе пувчати мене. Це буде моя робота! Я буду сама писати закони, і мене не буде цікавити думка кугось там ще. У моєї мами була сила волі, і у мене вона теж є. Бачить Бог, твоя мама така сама. І ти така сама.

— Розкажи мені про Амброзію, — попросила Айрі, знайшовши щілинку в залізному обладунку Гортенз, через яку можна було протиснутися. — Будь ласка.

Але Гортенз не здала позицій:

— Ти сама досить знаєш. Минулого не наздогнати. Ніхто ше нічого не навчився на свому минулому. Давай зверха п’ятої стурінки, здається, ми там скінчили.

В ту хвилину до кімнати зайшов Раян із обличчям ще червонішим, ніж завжди.

— Шо, містере Топпс? Уже? Ви знаєте?

— Господь змилостився над язичниками, місіс Бе, бо день уже спровді на підході! Усе так, як Бог виклов у своїй книзі Об’явлення. Він ніколи не плонував