Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Як ясно. Соняшні зайчики скачуть по шовкових обоях і граються на дорогих макатах. Міркована розкіш. Вигода, не позбавлена краси.

Образи всміхаються до сонця. Портрети батьків, дідів, родичів. Які вони вдоволені, що перебувають у свого сина, внука, в свояка, в його гетьманському дворі. Відновлюються вбрання, ніби їх підновив кравець, золоті прикраси мигтять, світиться дорогоцінне каміння,

Двері від гетьманського кабінету відчинені. Сніп соняшного світла впаде з вікна просто на стіл. Він такий блискучий, що Мотря примружує очі.

Гетьман там є?

І як тамтого разу, Мотря хоче вертати. Але він почув її ходу, — підбіг назустріч.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

Чи це правда, чи Метрі лиш сниться?

— Лишіть, Іване Степановичу, лишіть! — Але гетьман не пускає її зимних рук. Обіймив своїми гарячими і гладить і цілує:

— Бідні, бідні руки. Як вони змерзли і як побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда, мої?

— Ваші.

— Не "ваші", а "твої". Скажи: твої.

— Твої, — шепче Мотря насилу. Гетьман саджає її у свій високий фотель, сонце озолочує Мотрю, біля ніг соняшні зайчики скачуть. Так дивно Мотрі.

— Чого ж ви мовчите, Іване Степановичу?

— Дивлюся і радію. Гарно так. Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни.

— Гріх говорити таке. Я смертельна людина.

— Безсмертна ти краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, та краса мусить жити вічно, як не в життю, то в казці і в пісні.

— Не розумію вас.

— Тебе...

— Не розумію тебе, мій пане; я дівчина маловчена.

— Повтори!

— Пощо? Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула.

— Стужилася?

— Так...

— Значиться?

— Сам ти знаєш, що воно значить.

— Одно я знаю, що люблю тебе, як не любив нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти моя любов, як остання, найкраща весна в мойому бурливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе.

Мотря слухає тих слів і забуває про все.

Розвиваються сади, розцвітаються квітки, Мотря хоче щасливою бути.

Щастя, щастя,, невловима мріє, хто спіймає тебе, пригорне, у жменю затулить, в серце сховає, щоб ти не втекло? Щастя, падучая зоре, де почин твій і який твій шлях?

Сонце гріє голову Мотрі, соняшні зайчики туляться до її ніг, плахта горить, — займеться, спалахтить, — вона спалиться ціла... Любове, пожежо грізна. Втікати перед тобою, спасатися, чи,як Пречиста на образі Благовіщення .спустити очі додолу і ждати. Хай буде воля Господня?

Кохання — ангеле з невідомих висот, хто посилає тебе на нашу бідну землю?..

— І знаю я, що кращої нагороди за всі мої труди і старання не могла мені дати наша рідна земля, як посилаючи найпишніший свій цвіт, святоіванський цвіт своїх казкових дібров у святочний дарунок для мене. В тобі я бачу красу рідної країни нерукотворну, щиру й непідкупну, правдиву. Буря століть шумить над нашими степами, руйнує життя, нівечить добро, знущається над долею людей, але в нутрі нашої святої землиці окривається велика благодать, незнищимеє зерно розуму і краси, котрого висловом найпишнішим, який я побачив уперве, це ти. Метре, мріє моя!

Зимова днина добігала полудня. Небо таке синє, як у жнива, сніг аж очі сліпить. Мороз і той мліє, — і тає. Яка ж гаряча та зимова днина, і скільки в ній жаги, хто б подумати міг!

Згориш, згориш ціла. Втікай звідтіль. Або ні! Як на образі Благовіщення Пречистої очі додолу спустити: нехай діється воля Господня...

Ти вже одною ногою на порозі в невідоме стояла, Господь завернув тебе. Пощо? Чи не на те, щоб ти сповнила його волю? Сповни! Яка тая воля — не знаєш. Все одно. Будь знаряддям його, до визволення, до слави, до величі, до здійснення мрії, яка снилася предкам твоїм у їх найкращих снах, а якої доля не дала їм здійснити, може, здійсниш ти. Подай йому руку і йдіть на бурі та негоди, крізь терня і колоди, в туман нічний і в чорний дим, туди, де сяйвом золотим сяє сонце ваше — мрія. Згориш... велике діло! Що ж! Не знаєш, Фенікс, диво-птиця із попелища відростає, отак не гине й не скінчиться душа, що сильно покохає...

— Іване Степановичу, не треба! — А гетьман її руки зимні розгрівав цілунками палкими.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

Сонце повернуло на захід і сховалося за ріг бахмацького двора.

Посумніли стіни, полиняли килими, зайчики побігли до других кімнат.

Мотрю пройняла дрож.

Невже ж і щастя так коротко триває, як ця зимова ясна днина, блисне, осяйне весь світ і лишає стужу за собою.

— Зимно Мотринці моїй? Чому ж контушика не вбрала?

— Якого?

— Того, що я придбав для неї, на горностаях.

— Для мене і соболів багато.

— Нічого не забагато для Мотрі. Озолочу тебе, ожемчужу і посаджу, як княгиню, на золотокованім престолі на втіху собі і на славу.

Приніс і накинув на круглі, немов з мармору, рукою грецького мистця викуті плечі.

БІЛІ КОНІ

За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав:

— Святами пахне. Коли в нас Різдво?

— Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди.

— А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда?

— В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив.

— Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, — відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була.

— Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. — А