Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Ти з хутора? — питалася Марія Федорівна.

— З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтійовича.

— Що ж він, здоровий?

— Мабуть, подужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив.

— Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й не добре?

— Як для кого.

Марія Федорівна підняла очі до ікони.

Любов Федорівна глянула на неї спідлоба.

— Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш.

— Не за ними, а за правдою.

— Себто, по моїм боці брехня.

— Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу.

— Хто тобі говорить, що на ласці?

— Сама це бачу.

Сестри не договорилися до нічого, і Любов Федорівна ще гірше лиха приїхала в двір.

Василя Леонтійовича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кождої гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтійович, людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався.

Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не легко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи.

Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж.

То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення.

Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'ягко.

— Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям.

— Авжеж. Треба ділитися з ближнім.

— Але ближні не діляться з нами.

— Не мають чим.

— Є такі, що мають.

— Хто?

— Хоч би перший гетьман.

Кочубеєм щось підкинуло на кріслі.

— Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки.

Любов Федорівна всміхнулася.

— Але почесті для себе тримає.

— Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він.

— Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас.

— А який же в нас може бути вищий "гонор", як генеральний обозний або генеральний суддя?

— Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна.

— Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле.

— В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про Мазепу гадаєш, то сказали б так: "Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти. Ось що!"

Кочубей розсміявся вголос.

— Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх.

— Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися, сміючись.

Це було одно з болючих місць Кочубея. Він ніяк не хотів, щоб насміхалися з нього.

— Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея? — спитав, підкручуючи вус і поправляючи пояс.

— Що? А те, що гетьман доньку у тебе пірвав, і ти навіть не домагаєшся її від нього.

— Я тобі вже раз казав, що він у тому не причасний. Мотря сама приїхала до нього і занедужала.

— Побачимо, чи віддасть, як видужає.

— Побачимо. — відповів коротко Кочубей. Почував у душі гореч, ніби туди Любов Федорівна впустила гадючку, натякуючи про насміхи людські.

Дійсно, поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Але що буде, як довідаються люди? Тайки не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. А Кочубей про це і не подумав.

І він знов захитався у своїм рішенню щире помиритися з гетьманом. Любов Федорівна догадалася, що перша атака зробила вилім. Атакувала дальше. Спокійно й лагідно, ніби навіть солодко, щоб не зражувати його до себе.

— Дуже ти був хорий, Василю? — питала, зітхаючи й очі підносячи до неба.

— Серцевий припадок. Гадав, не дочекаю до рана. Та гетьман, Войнаровський і лікар відкликали мене з другого світа. По добрій вечері, як ми з гетьманом пішли до моєї спальні й балакали ще по-приятельськи, зробилося мені погано.

— По вечері, — кажеш, — І пили, певно, теж.

— Авжеж, що випили трохи, але в міру. Гетьман багато не п'є.

— І нікому не пошкодило, лиш тобі.

— Нікому.

— Дивно...

Кочубей подивився на жінку. Догадався, що вона має на думці, і рішучо спротивився тому:

— Ні, ні, ти вже задалеко, Любонько, заходиш, задалеко, І я тебе дуже прошу, щоб ти того нікому не казала. Дуже тебе прошу!

Кочубей не вірив, щоб йому в Бахмачі чогось недоброго піддали, а все ж таки десь на споді душі заворушилося щось таке маленьке, поганеньке й питалося: "А може?"

Як людина слабовольна й підзорлива, не міг опертися таким підшептам. Вони не скоро, а все ж таки переконували його. Боявся того й не хотів.

— Ти, Любонько, — казав до жінки, — не дай Боже, ще здурієш на "пунті" Мазепи. Про що не пічнеш мову, а все на його звернеш. От і тепер почала про рибу, а скінчила на Івані Степановичу, аж смішно! — Він поправляв пояс і сміявся.

— Уважай, Василю, щоби ти