Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Я підходив до Львова, до великого города нашої з Самійлом юності, все в мені переверталося від спогадів, і Самійло приходив до мене тоді ночами, і ми довго бесідували. «Поговоримо про десять заповідей і про розлиття крові, гетьмане», — казав він. «А може, ліпше про кобзарів і про несамовитість їхніх сердець, яка перейде в віки?» — мовив я.
Так і велися наші розмови. То він підкладав мені мою парсуну роботи невідомого козацького маляра, то якийсь лист, то вість, то рядок з думи, часом і мною самим складеної, то читали ми платонівські діалоги, які переривалися гнівними інвективами Скарги і цитатами з православних отцій, які достосовуваяи до своїх потреб слова запеклого єзуїта з таким спритом, що позаздрити міг би сам Господь Бог.
Тоді читав мені Самійло з «Катехізису» Петра Могили. «Питання: якая розниця межи власностями персональними, а тими, которії до істності належать? Отповедь: власності, которії належать до істності, значать єдиного Бога биті, єдиної натури, маєстату, вельможності. А овії зась, которії персональнії, суть в єдинім бозтві, значать трьох персон роздільность і непоміжаниє, таж іж єдної персони власность другой придаватися не может».
— Мала втіха, брате Самійле, від тих словес, — казав я йому. — А як мені бути далі?
— Ніхто не скаже тобі того. Роби, що задумав. Судитиме ж тебе вічність.
— Яка ж вона далека й неприступна, а чоловік слабий. Та й ще. Хіба не сказав колись великий поет: таємниця людської душі важливіша за всі таємниці всесвіту.
Він не зробив душу своєї Лаури великою, хіба що возвеличив своє кохання до неї. Та не завжди це згадується. А є велич, яка супроводжує людей упродовж усієї їхньої історії. Ти став на сей шлях і маєш вистояти.
Так я став під Львовом восени 1648–го.
Великий чотирикутник між гір, лісів, річок, обведений двома рядами мурів, з ровом і. валом між ними. Двоє воріт вело в город: Краківські й Галицькі, та ще в зовнішній стіні було дві хвіртки: босоцька коло волоської церкви і єзуїтська біля єзуїтів, та сама, що стеріг її колись для мене Самійло в час моїх відлучок. З півдня захищав місто своїми мурами монастир бернардинів, зі сходу — монастир босих кармелітів. На заході лежало болото малоприступне, на півночі був нижній замок. У самому городі біля півтисячі місць на кам’яний дім у три вікна, кожен той дім займало три родини. Однак найбільше мешканців було в передмістях, де налічувалося понад півтори тисячі домів, окрім монастирів, церков, винокурень, пасік, садів з віллами. Місто найбаштше в королівстві, багатше за Варшаву й Краків, багатолюдне, дивне своєю наукою, мистецтвами, ремеслами. Чи я мав намір здобувати се місто? На мене хотіли справити враження під Пилявцями панове шляхта, тепер враження хотів справити я сам. Обступило моє військо Львів circum circa90, окрило всі поля і гори. Міг би взяти цей город одним приступом, але не велів того робити. Послав полковника з шляхтичів Головацького, який передав нам недавно Острог, з листом до городян, обіцяючи їм мир і злагоду і радячи відчинити брами своїм братам єдинокровним. Вишневецький хоч звіявся з міста, однак залишив комендантом старого артилериста Арцішевського, який воював і в Європі, й на антиподах, а тепер повернувся додому, щоб доблесно вмерти. Тож пан Арцішевський сказав міщанам, що не поступиться козакам, і мені була дана відповідь ухильна. Мовляв, ми не відтручуємо вашої дружньої руки, коли вона щира, та не можемо входити в спілку з Військом Запорозьким, поки не буде обраний король Речі Посполитої.
Хоч відповідь була несприятлива, душа моя грала, я звелів своєму конюшому Петру Дорошенку засідлати білого коня і з старшиною рушив в об’їзд львівських стін, і ось тут хтось стрельнув з тих стін, і куля вдарила під ноги моєму коневі.
— Гаразд, — мовив я. — Коли так, то полякайте трохи львівських міщухів, товариші—браття!
Я став за милю від Львова в Лісеницях, а полки козацькі злегка натиснули на місто. Одні на Гончарній вулиці коло кармелітів, другі на Галицьку браму, треті на бернардинів. Можна було б узяти город в один приступ, та я відкликав полки і послав під мури міські трубача, який лишив на списі лист з умовами почесної здачі. Я не дозволив війську нищити передмість, узяв під опіку водоводи, стримував орду від приступів. То й що ж? Бернардини стали розпускати чутки, ніби козаків стримало видіння в хмарах святого Яна з Дуклі (мовби ми не мали власних святих!), тоді вислано з міста найманих підпалювачів, які в одну ніч з четверга на п’ятницю запалили всі передмістя. Зроблено те нерозважливо й без потреби. Мовляв, щоб не дати притулку козакам, які вривалися в незахищені доми й храми, лили священикам на плечі горілку, підпалювали, вимагали скарбів. Писатиме згодом про те міський голова Зебринович, харчуючись чутками, геть забувши про те, що той, хто бере до рук перо, має слугувати правді, а не марним пересудам і чорним наклепам.
Хотіли спалити козаків, а спалили своє добре ім’я. Скільки зрозпачених, нещасних людей, скільки смертей, убозтва! Стогони, зойки, жах. Чорні птиці металися над пожарищами, мов чорний попіл пекельний. Тільки дощ згасив те, що не догоріло, люди ж металися то до козаків, то до міста, не було їм ніде притулку, рятувалися в церквах, у монастирях, так набилося повно і до отців бернардинів, і ті влаштували трапезу для нещасних. Католики саме справляли піст, у православних він мав бути згодом. Тож бернардини поставили два столи — один з скоромним, другий з пісним. Хто русин, хай їсть м’ясо, хто католик — для нього трапеза з рибою та олією. Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: «Глянь у бердиш, русине». Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто. Та згодом опам’ятався і послав попередити всіх православних, щоб ховалися в своїх церквах, а не в католицьких. Кривоносові ж, який стояв перед Високим замком і рвався здобути його, сказав, що може тепер се зробити. Кривоніс вигнав з Високого замку нікчемну залогу, яка там зоставалася, встановив гармати, і
