Забути її... - Крістіна Жиглата

- По-перше, твій батько не зовсім здоровий ... На даний момент він знаходиться в інвалідному візку і перельоти йому даються дуже важко. І, по-друге: не завжди вся інформація, яка за минулі роки надходила до нас, була достовірною. Не все так просто…

– Мій батько інвалід? - уточнив.

- Став ним три роки тому, після однієї перестрілки... Його намагалися вбити...

- Чому? - не розумів.

- Відповідь на ці запитання, ти вже отримаєш від батька... Якщо поїдеш зі мною, - каже Ензо, опустивши руку мені на плече. - А тепер відпочинь, я прийду пізніше і ми продовжимо розмову.

***

Ензо пішов, залишивши мене в повній розгубленості та нерозумінні. Я взагалі нічого не пам'ятав, окрім якихось незрозумілих уривків, і дивних імен, що крутились у моїй голові.

Значить, я сирота, живу на вулиці, і в мене нікого немає.

Правда це чи ні, я намагався зрозуміти усі наступні дні, які перебував у лікарні.

Але оскільки за тиждень мого перебування в лікарні до мене так ніхто і не з'явився, щоб відвідати, я зрозумів, що швидше за все це правда… У мене нікого не було, хто б думав про мене, переживав чи… любив.

Весь час зі мною знаходився лише Ензо, з яким ми непогано потоваришували. Він часто розповідав мені про мою сім'ю, як познайомилися мої батьки і де я жив.

Я дізнався, що моєї мами давно немає. Вона померла, ще чотирнадцять років тому, від руки ворогів... А через те, що мого батька кілька разів намагалися вбити (у тому числі й отруїти), він більше не зміг мати дітей. Я був єдиним спадкоємцем цілої імперії, якою зараз володів Енніо Каморра. І мені ясно дали зрозуміти, що я все це отримаю, як тільки ухвалю рішення. Потрібно лише повернутися до Італії.

Я повірив Ензо, не просто на словах ... Він постійно надавав мені, якісь докази всього сказаного ним, відповідав на всі питання, що цікавлять мене. Говорив правду. Я це бачив та відчував.

Ензо дбав про мене, забезпечував усім необхідним, лікував, годував і просто був поряд.

За тиждень у лікарні, я так нічого і не згадав, тому, коли настав час виписки, я вирішив летіти до Італії, до батька.

Коли я вже одягнувся і збирався йти, одна з медсестер принесла мені мої особисті речі, які були при мені під час аварії. Це була зв'язка ключів, розбитий вщент мобільний телефон, трохи грошей і... блокнот із малюнками. Ні паспорта, ні прав чи якихось інших документів зі мною не виявилося… Що мене трохи здивувало, адже я розбився на машині, тому мали бути хоча б права…

Кілька разів я ставив запитання людям, які працювали в лікарні, про те, як мене знайшли і де, але ніхто не знав жодних подробиць. Просто сталася аварія та все. Тому незабаром я залишив спроби докопатись до істини.

- Потрібно їхати... Наш літак через годину, - поспішив мене Ензо, коли я почав дуже ретельно оглядати отримані речі.

- Я не маю жодних документів при собі, - відповів.

– Вони тобі вже не потрібні. Я зробив тобі інші документи з твоїм справжнім ім'ям. Тепер ти Ноа Маттео Каморра…

– Ноа? – перепитав, відчуваючи, як це ім'я віддається в моїх грудях дивною вібрацією. Було таке почуття, що я вже його чув… Знав.

- Це ім'я дала тобі твоя мама... Так тебе звали і тут, - відповів Ензо, поплескавши мене по плечу.

- У мене справді нікого немає?.., - уточнив, взявши до рук блокнот із малюнками.

– Ні. Ти був одинаком, - відповів Ензо з сумом.

Я кивнув йому і відкрив першу сторінку блокнота, на якій була намальована гарна квітка… У голові тут же виникли перші спогади, які я не міг зрозуміти… Я згадав очі дівчинки, райдужка яких переливалася зеленим кольором… Ці очі в моїй пам'яті були такі сумні, що в грудях якось болісно стисло.

- Настав час, Маттео, - нагадує мені Ензо, відриваючи мене від роздумів і повертаючи в реальність.

Я захлопую блокнот, кладу його в кишеню і прямую слідом за своїм другом... У нове життя. У невідомість. Туди, де на мене чекає моя сім'я…

У той час я залишав лікарню з дивним передчуттям, що забув не тільки своє минуле життя, але й щось дуже важливе… Це розривало моє серце, завдавало дивного болю, змушувало сумніватися в правильності свого рішення… Але я так і не зміг зрозуміти своїх почуттів.

Того дня я поїхав... І згадав усе майже відразу.

Тільки виправити вже нічого не зміг.

Айлін та Даші в інтернаті вже не було, а я не зміг їх знайти…

Дорогі мої читачі, от і закінчилася невелика історія про хлопця, який мав дуже складну долю(

Що сталося з Айлін та Дашею, ви можете дізнатися у наступній моїй новинці «Мій чоловік - тиран!»

Книга вже скоро з’явиться на сайті Букнет!