Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

які у нього вимоги. І я не дивився, не хотів дивитися, але воно само притягувало погляд, це огрядне тіло в кріслі на колесах, бо таке воно було товстенне, мовби служило рекламою шин марки «Мішлен», а сам пан Тіхота, якому належало те тіло, з якоюсь великою радістю їздив коридором, що був оздоблений оленячими рогами, туди й сюди, наче бігав по якомусь лузі, так зграйно котив тим візком, яким вочевидь умів їздити краще, ніж ходити. Пан Тіхота свиснув, але цього разу якось інакше, ніби той свисток мав регістри, по сходах збігла покоївка в білім фартушку на чорній сукенці, і пан Тіхота сказав: «Вандо, це наш другий кельнер, заведи його до покою»… І Ванда повернулася, мала гарно розполовинений задок, і за кожним кроком одна півдупця ніби маліла, а друга пучнявіла, волосся мала зачесане й закручене у високу чорну чубайку, і я через той її кок виглядав ще меншим, але я вирішив, що мушу заощадити собі на цю покоївку і що вона буде моя, квітами обкладу її перса і ту її сідничку, згадка про гроші додала мені сили, яку завше втрачав, коли бачив щось гарне, особливо гарну жінку, але вона, та покоївка, повела мене зовсім не на поверх, а на таке плато, щоб, навпаки, спуститися на подвір’я, і аж там я все побачив. У дворі була кухня і два білі кухарські ковпаки, я чув дзенькіт ножів і веселий сміх, до вікна наближалися дві масні мармизи з великими очима, потім знову сміх, який усе віддалявся, бо я дріботів за Вандою, валізку я ніс якомога вище, аби хоч таким чином компенсувати мій низький зріст, бо ж не помогли навіть подвійні підошви, хіба тільки те, що задер голову так, аби видовжилася мені шия, минули ми подвір’я і підійшли до якоїсь прибудови, і я був розчарований, бо в готелі «Злата Прага» я мешкав у такому самому номері, як гості, а тут мене поселили в покої для слуг, Ванда показала мені шафу, відчинила її, відкрутила кран і в умивальницю потекла вода, відгорнула капу й показала мені, що постіль чиста, а потім усміхнулася до мене згори і пішла, а коли вона йшла через подвір’я, я дивився в вікно і розумів, що вона не могла зробити й кроку, щоб його не побачили з усіх вікон, щоб не підглядали, не могла ця покоївка навіть десь почухатися… щоб іти собі просто так, щоб бодай тернути пальцем носа, мусила ходити так, мовби була на сцені чи за якоюсь скляною вітриною, ось і в нас, коли я йшов купувати квіти і коли вертався, дівчата, прикрашаючи вітрину в Каца, прицвяховували тканину, і при тім повзали одна за другою навколішки — одна з молотком, а друга з цвяшками в роті, — і та перша прибивала пофалдований адамашок і вельвет, а коли потребувала цвяшка, сягала рукою до бýзі[9] другої дівчини, брала цвяшок і прибивала чергову фалду, і так витягала щохвилі з бузі тієї дівчини цвяшок за цвяшком, повну бузю цвяшків мала та дівчина, напевно, вони так бавилися в тій вітрині, а я стояв, тримаючи повний кошик гладіолусів, а на землі стояв ще один кошик з маргаритками, і я дивився на тих дівчат, як вони там рачкували, і було перед полуднем, і повно людей, а ті дівчата геть забули, що вони на вітрині і раз по раз чухалися в дупці або деінде, та й знову колінькували вздовж вітрини з молоточком і в капцях, і сміялися, аж слізьми заливалися, і та друга пирснула сміхом так, що їй з вуст вилетіли всі цвяшки, і вони рачки хихотіли, і з надміру дівочої енергії аж гарчали одна на одну, як песики, а блузочки їм повідставали і було видно перса, і ті перса гойдалися туди й сюди, коли дівчата відкидалися зо сміху, а довкола зібралося вже стільки людей і всі вони витріщалися на ті штири перса, що гойдалися, наче дзвони в дзвіниці, і раптом одна, зиркнувши на роззяв, споважніла, хутенько защіпнула пазуху й почервоніла, і коли та друга нарешті випірнула зі сміхованських сліз, перша вказала рукою на юрмище перед вітриною фірми Каца, і вона так злякалася, так рвучко притисла ліктем блузочку, що аж перекинулася і впала на спину, розкинувши ноги так, що було видно геть усе, хоча й було воно сховане за модними мереживними майточками, і якщо всі досі сміялися, то тепер від того видовиська сильно споважніли, одні відходили, а інші так і стояли, приглядаючись, і хоча вже давно минув полудень, і ті дівчата давно вже були на обіді в «Златій Празі», а люди все ще стояли, приголомшені вродою дівчат, аж поки продавці не опустили на вітрину ролету, ось наскільки краса дівочого тіла здатна вразити деяких людей… А я сів, роззув брудні черевики і скинув штани, відчинив валізку, щоб витягти фрак, і раптом так засумував за тим моїм готелем «Злата Прага», за «Райськими», хоч і бачив я постійно довкола себе тільки кам’яне місто і тлуми людей, запруджений Ринок, а з усієї природи бачив упродовж тих трьох років лише квіти, по які ходив щодня, і парк, і ті пелюстки, якими оздоблював «У Райської» животики голим дівчатам, і ось, коли я повісив фрак, то раптом задумався: що за людина був мій колишній шеф?.. Протягом трьох літ бачив я його такого потертого, мовби його і його жінку перетерли в помідоровій зупі через друшляк, власне, він був ще менший за мене, і так само, як я, вірив у силу грошей, за гроші мав прегарних панянок не тільки «У Райських», заради них він їздив, а точніше утікав від своєї жінки, аж до Братислави і Брна, про нього казали, що доки жінка його знайде, він встигає потратити кілька тисяч, а починав він свої гульбощі з того, що припинав шпилькою гроші в кишені на зворотний білет і на мовчазну послугу кондуктора, що мав доставити його додому, і був він такий курдуплик, що кондуктор приносив його на руках, як немовля, завжди сплячого, а після такого гульбанчика він ще більше сплющувався, цілий тиждень ходив крихітний, як морський коник… але за тиждень уже знову все в ньому грало, тепер мені згадалося, що він залюбки пив тяжкі вина, португальські, алжирські, малагу, усе він пив з поважною міною і дуже повільно, так, що здавалося, ніби взагалі не пив, з кожним ковтком мій шеф ставав