Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

шиємо, незмінно без жодної примірки з живим, тільки з його напомпованим заступником, доки піджачок не сяде як влитий, і лише тоді його можна сміливо висилати поштовою передоплатою, і на кожному він буде припасований, як калоша до черевика, аж доки клієнт не поправиться або не схудне, але для цього буде достатньо представника фірми, котрий приїде і зніме мірку, і скільки хто набрав чи втратив, усе в тих місцях на манекені буде, за потреби, збільшене або зменшене, а як не вдасться переробити, то вшиємо новий фрак чи військовий кітель… і так доти, доки замовник не помре, у нього є заступник на складі, повному манекенів під стелею, декілька сотень кольорових манекенів, досить лише прийти і знайти, який потрібно, бо на фірмі все розсортовано по відділеннях — відділення генералів, підполковників, полковників, майорів, капітанів, офіцерів і решти мундирних, досить лише прийти і смикнути за шнурок, а манекен, мов дитяча кулька, опуститься вниз, і можна детально перевірити, який хто мав вигляд, коли востаннє шив собі піджак або плащ…» Ця розповідь так мене схвилювала, що я вбив собі в голову, як здам екзамен на кельнера, то теж замовлю новий фрак саме у тій фірмі, щоб і я, і мій торс возносився під стелю ательє, яке й справді єдине в світі, бо до такого не міг додумати ніхто інший, крім нашого чоловіка… згодом часто мені уявлялося, що то не мій манекен, а я сам піднімаюся під стелю пардубицької кравецької фірми, іноді мені навіть здавалося, що я піднімаюся під стелю нашої ресторації «Злата Прага». І от якось опівночі, несучи мінералку представникові фірми «Беркел», тому, який продав нам вагу, просто-таки аптечну, і машинку, що так тонюнько краяла салямі, я, навіть не постукавши, зайшов і побачив того товстенного агента, що своїм звичаєм сидів на килимі, бо завше, наївшись, ішов до свого покою і там, вбравши піжаму, сидів навпочіпки, і я, було, подумав, що він розкладає пасьянс або грає сам з собою в карти, але він блаженно усміхався, увесь розпромінений щастям, як мале дитя, і по всьому килиму розкладав один стокроновий папірчик біля другого, він уже встелив ними півкилима, та йому все ще було мало, він витяг з портфеля наступну пачку банкнотів і любенько розкладав їх рядочками, так акуратно, ніби мав накреслені на килимі лінійки і кліточки, кожну стокронку він вкладав до мовби заздалегідь намальованого прямокутника, і коли докінчував рядочок, то цей рядочок був так скрупульозно вистелений, наче медові соти, він блаженно дивився на свої соточки, і навіть сплеснув у тлусті долоні, а тоді погладив ними обличчя, сповнене дитячого захвату, він так і сидів з обличчям на долонях і милувався своїми грішми, а тоді знову почав ліпити ті соточки до підлоги, і якщо якась банкнота була обернена навиворіт чи догори дриґом, він перевертав її так, щоб усі лежали однаково, а я стояв і боявся кашлянути або піти, ті банкноти — то був цілий маєток, викладений, наче кахлі, одна в одну, і, головне, те величезне піднесення і та тиха радість відкривали й мої перспективи, бо я так само любив гроші, ще цього не усвідомлюючи, але тоді відкрилося для мене моє майбутнє, коли я всі зароблені гроші, хай і не сотки, а хоч би двадцятки, усі двадцятикронки буду розкладати так само, і я відчув колосальну радість, дивлячись на цього тлустого здитинілого чоловіка в смугастій піжамі, я вже знав і бачив, що в майбутньому це стане й моєю розвагою, колись я так само замкнуся або забуду замкнутися й почну розкладати на підлозі картину своєї сили, своїх здібностей, картину справдешньої радості… А то, було, я ошелешив якось поета Тонду, пана Йодла, він мешкав у нас, бо вмів ще й малювати, замість плати шеф забирав у нього якусь картину, а той видав у нашому містечку книжку віршів «Життя Ісуса Христа», так вона називалася, накладом, щоправда, власним, і увесь той наклад він заніс до свого номера й поскладав на підлозі, один примірник коло другого, при цьому постійно то скидав, то знову вдягав плаща, такий був знервований через того «Ісуса Христа», геть усю кімнату виклав білими книжками, а коли в номері вже не зосталося місця, він перейшов на коридор і розклав ті зшитки мало не до самих сходів, знову то скидаючи плаща, то за хвильку вдягаючи, коли пітнів, накидав плащ на плечі, коли ж мерз, знову вдягав з рукавами, а вже за хвилю його знов кидало в жар, він рвучко скидав плащ, і постійно з вух йому випадала вата, її він теж то виймав, то вкладав, залежно від того, чи хотів чути світ довкола себе чи не хотів, а наші гості чомусь цього поета, який завше агітував за повернення до мазанок і нічого іншого, зрештою, не малював, окрім мазанок з-під Крконошів, і весь час торочив, що призначення поета як митця — шукати нову людину, чомусь наші гості цього поета не любили, чи то пак любили, але постійно робили йому якісь капості, а він, той поет, не тільки роздягався і вдягався у ресторації, а також взувався і роззувався, залежно, який мав гумор, котрий мінявся щоп’ять хвилин через те ненастанне шукання нової людини, і от коли він скидав свої калоші, гості наливали йому в них пиво або каву, і всі дивилися, і не втрапляли виделками до рота, ледь не давилися, коли поет взував ті мокроступи, а з них текла кава або пиво, а він кричав розгнівано на цілу ресторацію: «Нащадки глупі, злі й злочинні… лиш мазанки для вас…», а потім плакав, але не зі злості, а від щастя, бо вважав те налите в калоші пиво ознакою того, що місто знає про його існування, і хоча й не виявляє належного пошанівку, але має його за собі рівного молодика… однак найгірше сталося тоді, коли прибили йому мокроступи цвяхами до підлоги, а поет, взувши їх, хотів повернутися до столу, але нічого не вийшло, диво, що він не беркицьнувся через голову, але кілька разів таки впав на руки, так добре були прибиті його калоші, і знову він вичитував гостям: нащадки глупі, злі й злочинні, але відразу ж вибачав і пропонував їм малюнок або книжку віршів, за які відразу брав гроші, щоб мати з чого жити… він, по суті, не був злецьким чоловіком, навпаки, ширяв над нашим містом, і мені часто здавалося, що поет, як той