Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

і потонув, так ось, його оповіді про бенкети на тому люксусовому пароплаві «Вільґельміна» трохи скидалися на те, що ми сервірували в тому задуп’ї у готелі «Тіхота». І хоч я й мав причини почуватися вдоволеним, однак підсвідомо чогось боявся. Скажімо, розрівнявши доріжку, розкладав я лежак далеко за деревами і щойно вкладався й задивлявся на плинучі хмари, бо тут завше плинуть по небу хмари, тільки собі задрімаю, як уже озивався свисток, мовби тут-таки за мною стояв наш шеф, і я лечу найкоротшою дорогою, на бігу розв’язую фартух, перестрибую через пліт, як то робив Зденек, вбігаю просто в ресторан і стаю перед шефом, а він завжди сидів на каталці, і завжди щось йому муляло, наприклад, коц, що сповз, і ми повинні були йому поправляти, і ось ми зав’язували йому довкола живота такий пояс, як у пожежників, з металевим кільцем, подібний був у дітей пана Радимського, мельника, ті діти бавилися на березі млинівки, а на узбіччі лежав сенбернар, і коли Гаррі або Вінтірж, так називалися ті діти, підповзали до млинівки, то швидше, ніж промайнула б думка, що вони можуть упасти в воду, підбігав той сенбернар, хапав їх за кільце і відносив Гаррі або Вінтіржа від небезпечного місця, так само й ми зачіпали шефа за кільце на скоби і підтягали не до стелі, звісно, а так, щоб можна було відсунути візок, ми показували шефові, що саме могло йому муляти, і поправляли коц або стелили новий, або ще один, а потім спускали його на візок… такий був смішний, коли висів у повітрі, такий був перекособочений, що той свисток, який звисав з шиї, показував кут шефового звисання… а потім він знову роз’їжджав залою, кабінетами й покоями, поправляв квіти, у нашого шефа була особлива пристрасть до жіночої праці і взагалі до всіх готельних приміщень, які радше скидалися на міщанські покої або зали в малому замку, всюди були гардини і шпараґуси, щодня були свіжі троянди й тюльпани, і все, що дарує ця пора року, і ніколи не бракувало нарізаного шпараґуса, а шеф компонував з квітів такі чудові букети, дуже довго їх укладав, ото, бувало, під’їде, поправить і знову від’їде, і здалека приглядається не тільки до квітів, а й до того, як то все гармонує з оточенням, і за кожним разом підкладав під вазу нову серветку. Цілий ранок він розважався оздобленням покоїв, мовби розмальовував їх, а потім брався до впорядкування столів у ресторації… а було їх, як правило, всього два, і сервірували їх найбільше на дванадцять персон, і знову, поки ми зі Здеником мовчки ставили на стіл усі види тарілок, виделочок та ножів, шеф, сповнений тихого натхнення, поправляв квіти в центрі столу і контролював, чи в підручному приміщенні достатньо свіжозрізаних і покладених у воду галузок шпараґуса і квітів, якими ми оздоблювали столи в останні хвилини перед приходом гостей… І ось, коли шеф виганяв, як він висловлювався, ресторанну атмосферу і надавав своєму готелеві домашнього, бідермаєрівського[10] затишку, він від’їжджав до самих дверей, якими мають входити гості, і з хвилину там сидів спиною до зали й покоїв, а обличчям до дверей, зосереджувався, а тоді енергійно розвертав крісло, під’їжджав і окидав усе пильним поглядом так, мовби він сторонній, ніби наш гість, який потрапив сюди вперше, і з зачудуванням розглядав залу, а потім їздив з покою до покою і, як знавець, оцінював усі подробиці, зокрема, як висять штори, та інші дрібниці, все мало бути освітлене, всі світлá мали світити того вечора, а коли закінчувалися приготування, шеф у такі хвилини був прекрасний, мовби забував, що важить сто шістдесят кілограмів і не може ходити, і ось він об’їжджав свій готель, оглянувши все очима гостя, потім ті очі мовби відкладав набік, знову брав свої, потирав руки і свистав, але так якось інакше, і я вже знав, що за хвилю примчать двоє кухарів, котрі відрапортують до найдрібніших деталей, яка ситуація з омарами й вустрицями, чи вдалася начинка а lа Suvaroff і що там чувати з підливками. На третій день мого перебування наш шеф розігнався на візку і збив з ніг головного кухаря, відкривши, що той додав кмину в телячі медальйонки з печерицями… А потім будили ми служника, неабиякого одоробла, який цілий день спав, споживши все, що залишалося після нічних бенкетів: незліченну кількість порцій, цілі миски салатів, яких не подужали ані ми, ані покоївки, усе доїдав той служник, усе, що лишалося в пляшках, допивав, і мав гігантську силу, під вечір він нап’ялював зелений фартух і рубав дрова на освітленому подвір’ї, нічого іншого не робив, тільки рубав дрова мелодійними ударами сокири, що звечора нарíзав, те цілу ніч рубав, я, звісно ж, знав і добре чув, що він рубав лише тоді, коли хтось до нас приїжджав, а до нас їздили тільки авта, дипломатичні авта, по декілька авт, завше пізнього вечора або вночі, а служник рубав дрова, які пахли хвоєю, і всім його було видно, видно з усіх вікон, і те наше освітлене подвір’я, і рівненько поскладані дрова, усе це заспокійливо діяло на наших гостей, додавало почуття безпеки, двометровий хлоп, що рубає дрова, чолов’яга з сокирою, який одного злодія зробив калікою, а трьох добряче відгамселив і сам їх відвіз на тачці в поліцейську дільницю, а якщо в якомусь авті луснула шина, цей служник міг підняти авто спереду чи ззаду і тримати доти, доки замінять колесо, але справжнім завданням служника було театральне рубання дров на освітленому подвір’ї, щоб його бачили наші гості, так і водоспад на Лабі, його наповнюють водою й чекають, поки прийдуть туристи, а тоді за командою там нагорі підіймають загату, і вода з гуркотом падає, а туристи милуються тим видовищем. Так само було і з нашим слугою. Але треба вже скінчити портрет шефа. Тільки-но я собі в садку обіпруся на дерево і, наприклад, рахую гроші, зразу лунає свист, так, ніби наш шеф був якимось всевидящим Богом, або коли нас зі Зденком, здавалося, ніхто не міг бачити, бо ми сиділи чи лежали на копицях сіна, раптом розлягався свист, наче якесь попередження, один короткий свист, який наказував нам працювати далі, а не лінькувата, тому ми клали біля себе граблі, мотику або вила і, щойно лунав свисток, хутенько схоплювалися і копали, рівняли, носили на вилах просушене сіно, і все знову стихало, та тільки ми відкладали вила, як знову свисток, але ми тоді