Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал
А потім ми встали і подалися навмання дорогою, якою я ще ніколи не йшов, ми розмірковували про татуся нашого шефа, як він у сільській корчмі серед літа добровільно переселявся в пивницю, щоб не сталося з ним так, як з маслом, і як там наточував пива, і як там спав, і та дорога довела нас до трьох срібних ялинок, я завмер на місці і майже злякався. Зденек злякався ще дужче, схопив мене за рукав і забелькотів: «Ти бач, бач…» …перед нами стояла маленька хатка, така медяникова халупка, як у якомусь театрі, ми підійшли ближче, під хаткою стояла маленька лавочка, а віконце було таке маленьке, як у комірці сільської хати, і двері з клямкою, як до крамниці, якби ми хотіли туди увійти, то навіть я мусив би схилити голову, але двері були замкнені… ми зазирнули у віконце і дивилися хвилин зо п’ять, а тоді, глянувши один на одного, зачали тремтіти, мурашки побігли нам по руках, там, у тій хатинці, було все точнісінько так само, як в одному покою нашого готелю, той самий малиновий столик, кріселка, все було таке мале, як для дітей, такі ж фіранки, і такий самий столик на квіти, а на кожнім кріселку сиділа лялька або ведмедик, на стіні були дві полички, а на них, як у крамниці, всілякі дитячі іграшки, ціла стіна була повна забавок, бубників і скакалок, усе дбайливо розкладене, мовби хтось за хвилину до нашого приходу усе впорядкував і зумисне заради нас порозкладав, щоб нас настрашити і здивувати… ціла хатка з доброю сотнею іграшок!.. Раптом пролунав свист, але не той застережливий, щоб ми працювали і не лежали, а свист, яким шеф скликав нас, отже, ми погнали й побігли навпростець через луку і, геть заросившись, перескочили пліт… Кожен вечір у готелі «Тіхота» був такий вагітний очікуванням, що ледь не лускав. Але ніхто не приходив, жодне авто не приїжджало, проте увесь готель був напоготові, наче якась музична шкатулка, в яку ось-ось укинуть крону, і вона зачне грати, був той готель наструнчений, як оркестра, диригент уже підняв паличку, всі музиканти напоготові і зосереджені, але паличка все ще висить у повітрі… Однак ми не сміли ані сісти, ані вдавати, буцім що-небудь рівняємо, ані стояти, легко спершись на столик, навіть той служник, і той стояв, схилившись над пеньком у центрі освітленого подвір’я, в одній руці сокира, а в другій поліно, і теж чекав на знак, щоб мелодійно опустити свою сокиру, і тоді увесь готель ожив би, як у стрільниці, де ще нікого нема, але вже напнуті всі пружини, аби раптово, коли прийдуть гості, щоб вони, набивши духові рушниці, могли влучати у ціль, у кожну картинку, вирізану й намальовану на блясі і прикручену шурупчиками, і щойно хтось поцілить у чорний кружечок, механізм запрацює, і нині, і завтра так само, як і вчора. Це все мені також нагадувало казку про Сплячу Красуню, як усі заклякли у тих позах, у яких застало їх прокляття, щоби після доторку чарівної палички усі розпочаті порухи завершились, а виникаючі — почалися. І тоді віддалік несподівано озвалося авто, шеф, сидячи у візку біля вікна, дав знак хустинкою, і Зденек кинув монетку в музичний автомат, а той почав грати «Арлекінові мільйони», цей аристон чи оркестріон шеф велів обкласти подушками і повстю, тому здавалося, ніби він грає десь у іншому закладі, а служник опустив сокиру і зразу зробився стомлений, згорблений, ніби колов дрова від полудня, а я, перекинувши через руку серветку, чекав, хто ж то нині буде нашим першим гостем? Увійшов генерал у генеральському плащі з червоною підшивкою, вочевидь, він пошив його у тій самій фірмі, де я шив свого фрака, але генерал був якийсь сумний, за ним ішов його водій і ніс золоту шаблю, він поклав її на столик і відійшов, генерал обійшов усі покої, оглянув усе і потер руки, потім став, розставив ноги, заклав руки за спину і дивився на двір, на нашого служника, який колов дрова, під ту хвилю Зденек приніс у срібному відерці пляшку сухого шампана і поставив на обідній стіл тарелі з вустрицями, креветками й омарами, а коли генерал всівся, Зденек, відкоркувавши шампана марки «Неіnkel Trocken», наповнив келих, і генерал сказав: «Ви — мої гості», а Зденек уклонився, приніс ще два келихи і налив, генерал підвівся, вдарив закаблуками, крикнув «Прозіт!» і надпив, точніше, тільки пригубив, а ми випили до дна, а генерал, скривившись і тріпнувши головою, з відразою сказав: «Кýрча бéля, я не можу це пити!», потім поклав собі на тарілку вустрицю, підняв голову, і його пожадливий рот втягнув делікатне м’ясце молюска, скроплене цитриною, і їв ніби з апетитом, але за хвилю здригнувся, форкнув з відразою, аж засльозився. Потім обернувся, допив келих шампана, а допивши, закричав: «Аааа, я цього а-а-абсолютно не можу пити!» і ходив з кімнати в кімнату, і щоразу, коли повертався, брав собі з наготованих страв то креветку, то вугра, то листок салати, то вустрицю, і щоразу я жахався, бо генерал форкав і кричав з відразою: «Кýрча пантофля, це неможливо їсти!» і знову вертався і, наставивши келиха, дозволяв собі налити, і запитував Зденка, а Зденек кланявся і розповідав йому про «Вдову Кліко» і взагалі про шампанське, але, мовляв, сам він вважає, що найкращий шампан той, який він запропонував, «Неіnkel Trocken», і заохочений генерал випив, але відразу й форкнув, одначе допив і пішов подивитися на двір, занурений у темряву, лише служник і його дрова були осяяні світлом, та
