Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

висіли бюсти знаних акторів, навіть сам Ганс Алберс тут замовив собі фрак, він теж був під стелею, з відчинених вікон віяв легкий вітерець і ті бюсти похитувалися, як хмарки, як баранці на небі, коли віє осінній вітер, і від кожного бюсту звисала тоненька ниточка, а на тій ниточці карточка з іменем та адресою, а коли віяло протягом, ті карточки весело підскакували, неначе рибки на гачку, потім шеф показав, і я, прочитавши своє ім’я й адресу, стягнув униз своє погруддя, я й справді був мікрус, якщо мене потягло на плач, коли побачив поруч зі своїм погруддя генерал-поручника і погруддя власника готелю пана Беранка, але потім засміявся і був знову щасливий, що втрапив у таке товариство, шеф смикнув за якийсь шнурок і сказав, що за цим манекеном він тепер шиє фрак, і що це міністр освіти, а той менший — то міністр народної оборони. І то все додало мені стільки сили, що я заплатив за фрак і доклав ще двісті крон, як маленький дарунок від малого кельнера, який покидає готель «Злата Прага» і їде в готель «Тіхота», десь у Странчицях, там за мене домовився пан комерційний представник третьої на світі фірми, фірми «Ван Беркель», і я попрощався і поїхав до Праги, і висів з новою валізкою у Странчицях, була передполуднева пора і безупинно моросило, тут, очевидно, дощ лив не лише цілу ніч, а й кілька днів, стільки було того піску й болота на вулиці, і через кропиву, лободу й лопухи гнав переповнений водою потік, цілком брунатний, мов кава з молоком, і я йшов тим болотом під гору у напрямку стрілки з написом «Готель „Тіхота“», а коли проминув кілька будиночків з поламаними деревами, то не втримався від сміху, бо в одному такому садку обв’язували розчахнуте дерево, усипане спілими морелями, лисий господар стягував дротом розламану крону, яку з обох боків підтримували дві жінки, раптом звіявся вітер, дріт тріснув, а жінки не втримали крону, вона знову розчахнулася і повалила того чоловіка разом з драбиною, а він потрапив у пастку розгілля, з голови текла йому кров, мовби подряпали його терни, а галуззя так того чолов’ягу сплутало, що він лежав на землі як прибитий, розіп’ятий чіпкими гілляками, я став коло плота, а жінки як глянули на свого хлопа, то ледь не луснули зо сміху, аж заходилися з реготу, а той чоловік вибалушив очі й кричав: «Ви, курви´, ви свині, зачекайте, ось я вивільнюсь і позабиваю вас у землю, як цвяшки», ті жінки, певно, були його доньками, або жінка з донькою, я скинув картуза та й кажу: «Чи правильно я йду, прошу вас ґречно, до готелю „Тіхота“?» А той чоловік, шарпаючись, послав мене в дупу, але не міг встати, і то було гарно — той чоловік, ув’язнений і обсипаний дозрілими морелями, а ті дві жінки, насміявшись, тепер підіймали те гілля, щоб чоловік міг піднятися, нарешті вдалося йому вклякнути і встати, і перше, що він зробив, насадив беретку на лису голову, а я пішов далі узвозом під гору і зауважив, що дорога асфальтована, обрамлена гранітними квадратиками, я потупцяв, щоб струсити з черевиків болото і жовту глину. А далі вийшов на пагорб, послизнувся, раз упав на коліно, а наді мною летіли хмари, і небо зробилося синє, мов петрові батоги, прибиті зливою край дороги, і там на горі я побачив готель. Був такий гарний, як у казці, мов якась китайська будівля, наче вілла великого багача в Тіролі чи десь на Рів’єрі, білий готель з червінню, що хвилями скочувалася по округлій черепиці, на всіх трьох поверхах зелені з жалюзями віконниці, а кожен наступний поверх був трохи менший, а той останній був, як прекрасна альтанка на вершині будівлі, і над альтанкою височіла ще й вежка з самих зелених віконниць, гейби якась обсерваторія чи метеорологічна станція з приладами всередині і з флюгерами назовні, понад якими крутився на шпиці червоний когутик. І на кожнім поверсі під кожним вікном був балкон з дверима, на яких теж були жалюзі, відкриті двері-жалюзі. Я йшов, але ніхто ніде не вигулькнув, ані на дорогі, ані в вікні, ані на балконі, було тихо, тільки шелестів вітер і повітря було таке пахуче, що хотілося його їсти, як морозиво, як збитий невидимий сніг, який можна наминати ложкою, я подумав: якщо взяти булку або кусник хліба, то міг би цим повітрям смакувати, майже, як молоком. Я увійшов уже в браму, стежки були посипані піском, який виполоскали дощі, густа скошена трава лежала в копичках, я йшов поміж соснами, за якими простелявся краєвид на далекі луки, трава була свіжоскошена й густа. Вхід до готелю «Тіхота» звужувався до такого місточка, з якого можна було відразу потрапити в скляні двері, і за ними ще одні з залізними жалюзями, святково розкинуті на білій стіні. А той місток теж звужувався, обрамлений білим поруччям, за яким була альпійська гірка, і я завагався, чи втрапив за тією адресою, і взагалі, якщо це готель, то чи візьмуть мене, чи пан Вальден про усе й справді домовився, і чи підійду я, маленький кельнер, панові Тіхоті. І раптом мене охопив страх: ніде не було нікого, ніде не чути було жодного голосу, і тоді я розвернувся й кинувся бігти через сад, коли це пролунав пронизливий свист, такий наполегливий, що я зупинився, а той свисток тричі свиснув так, ніби «ти, ти, ти!» А потім пролунав довгий свист, і я повернувся, а далі той свисток свистів коротко, мовби то була якась линва, яка мене намотувала і тягла назад аж до скляних дверей, у які я ввійшов. І тут на мене ледь не в’їхав грубий пан у кріслі на колесах, він крутив обручі долонями, а в його товсту голову була встромлена пищалка, пан так натиснув обома долонями, що той візок різко спинився, товстун шарпнувся вперед і ледь не випав, аж йому з лисини сповзла чорна перука, а точніше, причісок, завбільшки з лисину, якого той товстий пан пересунув на тім’я. І тут-таки я й відрекомендувався панові Тіхотові, а він відрекомендувався мені, я йому сказав про рекомендації пана Вальдена, представника потужної фірми «Ван Беркель», а пан Тіхота сказав, що чекає мене вже з самого рання, вже й не вірив, що приїду, бо була буря, і що я можу піти собі тепер відпочити, а пізніше, як з’явлюся перед ним у фраку, він скаже,