Останній спадок - Андрій Новік

Ніяких останніх думок. Навколо чоловіка зі спрямованим на нього дулом пістолета закружляли сірі стрічки, які за мить обернулися густим сірим туманом. Не встиг Сергій Боровець торкнутися спиною холодної підлоги, як туманну сірість змінила глибока, відтінку масної нафти чорнота. А потім… бездонна морозна порожнеча. З останнім ударом серця світло згасло. Біля ніг усе ще лежали течки з документами, на одній із яких друкованими літерами стояло псевдо зв’язкового — Мстислав.

— Здається, ще рухається, — кивнув решті один із нападників, хоча розумів, що це, імовірно, рефлекси.

Чорношкірий глянув на наручний годинник.

— 16:13, — сказав він. — Завершуймо.

Він востаннє вистрілив Боровцеві в голову, залишивши замість неї місиво з понівеченого мозку, потрощених кісток і волосся, струмки крові з якого розпливлися підлогою аж до пристінних шафок.

О 16:14 користувач з’явився онлайн, очікуючи на зв’язкового.

5

Львів, Україна. 30 серпня, 2015 рік

— То про що це я… — сказав Юрій. — Ага. Тому ми почали шукати заклад подалі від університету, але щоб і добиратися на роботу було не так далеко. Розумієш, про що я? І тут Ірині підвернувся цей паб.

— Я тут святкувала день народження подруги.

Ми вп’ятьох сиділи за великим чотирикутним столом посеред запахів живого пива. «Медіаваль» був чимось на кшталт пабу, у приглушеному світлі якого компанія почувалася відмежованою від навколишнього гамору. Хоча Лука й сприйняв мою пропозицію побути вдома цього вечора самому з радісними вигуками, смуток в очах приховати йому так і не вдалося. Майже дев’ятирічний хлопчик умів відчувати внутрішній стан будь-якої людини й розумів, що ця вечірка його батькові потрібна. «Медіаваль» став своєрідним тимбілдингом, за який я мусив розплачуватися трьома годинами безперервного перегляду останнього сезону «Спайдермена».

— Ціни тут немалі та й до університету не так уже й близько, як хотілося б. Тому студенти тут узагалі не ошиваються. А для нас це найкращий варіант.

— Ти не подумай — ми непогано ставимося до них, — мовив Віктор Петрович.

— До нацистів, — уточнила Михайлівна.

— Просто іноді хочеться забутися, відволіктися від роботи. Відпочинок удома — це добре, але коли відпочинок можливий лише вдома — це, курва, дуже погано. Мозок гниє, звикаючи до якогось стандартного розпорядку. Йому потрібна підзарядка свіжістю. Знаю, такими нечастими зустрічами в пабі мозок нею не забезпечиш, як належало б, але це хоч щось, хоч якась хвилина різноманітності.

— Розумію. Мене завжди рятували відрядження. Їх було вдосталь.

— До речі, — завівся Юрій, — розкажи нам про себе. І що це за дивне ім’я в тебе таке? Батьки підтримували дитяче насильство чи як?

— Вони надзвичайно любили слов’янську історію. Вважали, що наш народ майже забув її, не робить абсолютно нічого, щоб детальніше вивчати її чи хоч якось популяризувати. У шкільній програмі на опанування історії слов’ян узагалі відведено вкрай мало годин. Мама не могла змиритися, що діти бігають, вигукуючи імена Наполеона чи Гітлера, а не Володимира Великого чи Ярослава Мудрого.

— Але чому саме Далібор? — Ірина намагалася висловлюватися делікатніше за Юрія, але однаково ніяковіла від поставлених запитань. — Ти, звісно, не ображайся, але є більш, скажімо так, адекватні слов’янські імена, як-от Всеволод чи Дзвенислав.

— Серйозно? — саркастично пирхнув Юрій. — Дзвенислав краще за Далібора? Пф!

— Ну все ж…

— Ну, це дуже гарне ім’я насправді. У перекладі означає «народжений, аби боротися». Батьки хотіли, щоб я так само, як і вони, боровся за свої інтереси, обстоював те, що по праву є важливим. Щоб ніколи не відступав під тиском соціуму чи його умов. Крім того, за кілька років до мого народження батько їздив у відрядження до Праги, де побачив Даліборку.

— Звучить, як ім’я твоєї коханої, — розсміявся Юрій, як затаврований по самі яйця кінь.

У грудях боляче кольнуло. На секунду стиснувши кулаки, за мить я опанував себе. Вочевидь, Віктор Петрович не розповів йому про Катерину.

— Ні, не коханої. Це одна з найвідоміших веж Праги, названа на честь ув’язненого там лицаря Далібора. Це сталося ще за часів Владислава ІІ[17]. Тоді Чехія занепадала. Король, який жив в Угорщині, дуже рідко навідувався на батьківщину. Кожен у країні розв’язував власні проблеми по-своєму, здебільшого — силою. У замку Плосковіце[18] тоді сидів князем лицар Адам Плосковський — один із найжорстокіших володарів. Піддані не витримали його гніту та вчинили заколот. Захопили Плосковського в полон і змусили підписати документ про їх звільнення. Потому всі вони добровільно перейшли до сусіднього панства під владу лицаря Далібора. Коли про це дізналися земські правителі, Плосковському повернули підданих, а Далібора ув’язнили в Празькому Граді й засудили до смертної кари за те, що переховував заколотників, визнавав їхнє право на вибір і схвалював бажання боротися за волю. Далібор у в’язниці щовечора грав на скрипці, а люд приходив попід мури, аби послухати та поспівчувати йому. Влада, побоюючись, що привселюдне оголошення страти лицаря спричинить нову хвилю повстань, усе зробила тихцем. Таємно.

— Якийсь невтішний кінець історії, — уже серйозно промовив Юрій. — Тобто твій батько знав, як усе закінчилося з Далібором, але однаково вирішив назвати тебе цим ім’ям?

— Направду майже всі історії мають невтішний кінець. Святий Юрій загинув, захищаючи віру свого батька, коли імператор Діоклетіан[19] почав гоніння на християн. Але чомусь тебе однаково назвали Юрієм. Важливо вибрати з історій те, що надихає й дає змогу чогось навчитися. Далібор був прикладом людяності та непохитного духу.

Колеги мовчали.

— До речі, ім’я не таке вже й рідкісне. Щоправда, тільки за межами нашої країни. У Словенії є футболіст Далібор Стевановіч, у Швеції — олімпійський медаліст із гандболу Далібор Додер, а в Боснії — відомий гросмейстер Далібор Стояновіч.

— Знаєш таких людей? — У голосі Ірини вчувалася повага з краплею захоплення. — Похвально.

На щоки ледь помітно поліз рум’янець, і я волів би думати, що причина тому — алкоголь.

— Просто не вперше відповідаю на це запитання. Воно так само поширене в Україні, як і, може, Теодор чи той самий Дзвенислав. Та хочу відзначити: зараз дедалі більше людей називає своїх дітей такими рідкісними іменами. Це тішить.

— А що там стосовно Криму? Ми всі краєм вуха чули ту історію в новинах, але це було півтора року тому й абсолютно без деталей. Це найбільш дивує, адже в інтернеті мала б з’явитися хоч якась інформація — правдива чи ні. Але Google майже нічого