Останній спадок - Андрій Новік

— Та не було про що й писати — невеличка катавасія з місцевими хуліганами. Нічого особливого.

Подумки я благав, аби хтось спрямував розмову в інше русло. Пам’ять навідріз відмовлялася відновлювати страшні події того вечора. Я волів би назавжди забути його. Після прибуття додому мене тільки те й робили, що шматували зусібіч тисячами запитань і докорів. Ще й Лука, залишений на місяць під опікою моєї тітки, сприйняв це не надто схвально. То були одні з найвиснажливіших у моєму житті днів.

— Ну гаразд, — Віктор Петрович узяв ситуацію у свої руки, — може, ще не час — то ти кажи. Чи в тебе секрети якісь — це ми теж зрозуміємо. А якщо переховуєшся від Інтерполу, то ти не один такий: Михайлівна свого часу на ректора настрибнула.

— Як настрибнула?

— Ні, не в тому значенні. Тодішній ректор почав вимагати від нашого колишнього викладача звітність про трійки та комісійні талони студентів. А що вдієш, як той був чистою душею, сама доброта. Та й викладати вмів, наче дар від Бога мав. От студентики його повсякчас отримували оцінки, не нижчі за четвірки. Але ж ні, ректорові подавай мінімум трійок, які ми мусили якось та й розкидати. Ми довго вже боремось із цією системою. Дещо вдається, а дещо — ні, як коли пощастить. Отож Михайлівна скочила захищати Захара, аж руками почала махати перед обличчям ректора. А пан цей — ще той фрукт. Узявся пащекувати до нашої мадами! Та й учепилася в нього зубами. Слово честі. Без перебільшень. Здається, за руку вкусила, але її версія…

— Вухо я йому відгризла, — оголосила Михайлівна, ледве встаючи на ноги з келишком горілки в руках, — як той Мейсон, чи як там його. Боксер ваш. По заслугах отримав гад. Нічого ображати горобчика. І те саме я зроблю з тим, хто підвищить голос на тебе, голубчику. — Її погляд втупився мені в шию.

— У вас якісь нездорові вияви орнітології[20].

Я відсунув стільця подалі від неї й не помітив, як опинився лицем до лиця з Іриною. Від неї чудово пахло свіжою лавандою. Шкіра на обличчі здавалася такою гладенькою та ніжною, що руки самі тягнулися доторкнутися. Наші погляди зустрілися, від чого ніяково стало обом. Я різко відсахнувся та відсунувся на кількадесят сантиметрів назад.

— Відтоді за нею наглядають, — продовжив керівник. — Хоч і не Інтерпол, а охоронець Тимофій Іванович. Проте останній має славу не меншу, аніж та міжнародна організація.

— Ух я б його… — не вгавала стара.

Над столом розлився черговий потік теплого сміху, що зігрівав душу краще за горілку. Не знаю чому, але вони мені подобалися.

6

Лейк Цюрих[21], США. 19 березня, 2011 рік

— Damn![22]

На вказівному пальці виступила яскраво-червона краплина. Мелані відклала ніж і відсунула подалі від себе дошку з нарізаною кільцями цибулею, затискаючи рану, що нестерпно пульсувала. Поглянула на годинник — 8:14 РМ.

«Де його знову дідько носить?!»

Жінка окинула швидким поглядом невелику квадратну кухню, згадуючи, де заховано пластир.

«Ліва навісна шафа. Повинен бути там».

Ривком дісталася з одного кінця кухні до іншого, відчинила дверцята та порозпихала екзотичні приправи й порожні бляшанки. Пластиру не було. Тоді обшукала нижню шафку, потім — бічні. Нічого.

«Так заживе…» — махнула рукою.

Мелані підвелася й рушила назад до столу, коли в замковій шпарині вхідних дверей щось зашкряботіло. Серцебиття вмить пришвидшилось, а руки ледь затремтіли. У думках вирувало бажання, аби Стен виявився хоча б трішки тверезішим, на краплину спокійнішим, як зазвичай. Аби виявився хоч трішки схожим на всіх інших нормальних чоловіків. Вона ж не ідеал просить, а просто середньостатистичного чоловіка.

Кожної вільної хвилини Мелані жалкує про переїзд до передмістя Чикаґо. П’ять років тому, за рік після одруження, Стенові запропонували посаду супервайзера, якому підпорядковувалися близько тридцяти осіб. Це був шанс зачепитися за вільніше та комфортніше життя, ніж скупі тодішні будні. Стримувала лише відстань у 1353 км і норовливе скавчання матері про небажання відпускати доньку на жоден крок від рідного будинку.

Щовечора подружжя терпіло чи то злісний скандал, чи то гіркі сльози. Доньці боліло страждання матері, але життя з чоловіком, дітьми та разом із батьками в маленькій квартирці в Нью-Йорку за мізерну заробітну платню мало райдужний вигляд лише в гнилосюжетних романах. Це розуміла вона, це розумів Стен, це розумів навіть батько, але переконати матір було такою самою нездійсненною місією, як-от підняття позашляховика однією зламаною рукою.

Урешті-решт після чергового нервового зриву Мелані з чоловіком зібрали речі й переїхали до Лейк Цюриха — невеликого передмістя Чикаґо. Жінка довго шукала факти за та проти цього містечка, аби запевнити матір у безпечності свого вибору, доки одного разу та не наштовхнулася поглядом на залишену на кухонному столі теку, поверх якої красувалися слова «Лейк Цюрих названо одним із лідерів рейтингу “Найкращі місця для розвитку вашої сім’ї” за версією подорожнього путівника Frommer’s 2006 року» та «Лейк Цюрих належить до “Топ двадцять п’ять міст, доступних для проживання в країні” (U. S. News)». Подружжя взяло в кредит потрібну для купівлі двоповерхового будинку неподалік від лісу суму й за браком грошей облаштувало його максимально просто.

За кілька місяців Мелані народила двійню. Пізнавши нестерпний біль пологів, вона зареклася більше ніколи не народжувати дітей. Стен підтримав таку її ініціативу, адже грошей ледь вистачало на утримання дівчат-близнючок і дружини. Аби хоч якось зводити кінці з кінцями, він підписався виконувати наднормові завдання й відтоді почав часто затримуватися на роботі допізна. Це дуже не подобалося Мелані. Попри те, що розуміла всю логічність таких дій, жінка однаково почувалася покинутою напризволяще з цілим будинком і дітьми на плечах. Допомоги не було від кого чекати: її рідні залишилися в Нью-Йорку, а на новому місці заводити знайомства буквально не вистачало часу.

Проблем додалося, коли після року тяжкої праці Стен не витримав і прийшов додому, ледь тримаючись на ногах і голосно наспівуючи: «Suddenly, I’m not half the man I used to be…There’s a shadow hanging over me…»[23] Це почало повторюватися дедалі частіше. Спочатку Мелані списувала все на робоче напруження: чоловік надто мало відпочивав, аби спокійними очима дивитися на навколишній світ. Йому всюди вчувалися накази директорів, а рука з наручним годинником, звіряючи час, то підіймалася, то опускалася мимоволі. Усе його життя було підпорядковане графіку, у якому не припускалося відхилення й на йоту. Скидалося на те, що Стен уже й не жив сьогоденням. Виконавши плани