Зірки Егера - Геза Гардоні

Трава глушила ступу коней. Вони рухались наче тіні. Ніхто не прокинувся: ні полонені, що лежали всередині огорожі з возів, ні турки за огорожею.

Зупинивши Сірого біля пенька, Гергей виліз на коня.

— Сідай і ти,— тихенько сказав він до дівчинки.

Але маленька Ева ніяк не могла видряпатися на пеньок. Довелося Гергею самому злізти і допомогти дівчинці.

Так вони і вмостились на Сірому. Гергей попереду, за ним — маленька Ева. Дівчинка ще й досі тримала в руках свою ляльку в червоній сукенці. Їм і на думку не спало, що дівчинка могла б сісти в сідло на другого коня. Але ж то був не їхній кінь.

Хлопчик сіпнув уздечку, і Сірий рушив, прямуючи з лісу: за собою він тягнув і турецького коника.

Незабаром вони вийшли на дорогу, освітлену блідим сяйвом місяця. Дерева, наче чорні велетні, стояли обабіч шляху. Гергея це не лякало, бо то були угорські дерева.

У селі тієї ночі ніхто не спав. Пошуки, дітей тривали до настання темряви. Вирішили продовжити на другий день, коли розвидниться. Змучені витязі повернулися на спочинок.

Священик Балінт лишився втішати подружжя, що не тямилося від розпуки.

Дружина Цецеї, як божевільна, голосила, непритомніла.

Старий тільки хитав головою на втішання попа і розпачливо вигукував:

— Бога немає!

— Є! — кричав йому у відповідь піп.

— Немає! — наполягав Цецеї.

— Є!

— Немає!

— Бог дав — бог взяв! А те, що взяв, може і повернути.

Старий інвалід плакав, як мале дитя.

Вже світало, коли піп попрощався з ними.

Не встиг він вийти за двері, як назустріч йому підвівся прочанин, що лежав на ряднині, розстеленій на терасі.

— Панотче,— тихо мовив він.

— Чого тобі, голубе?

— Діти не втопилися.

— А що ж з ними трапилося?

— Їх турки забрали.

Священик аж до стіни сахнувся.

— Звідки тобі про це відомо?

— Я бачив на одній купині слід ноги турка.

— Турка?

— Еге ж. Сліди від чобіт без підборів. Угорці таких не носять.

— А може, то сліди селянських личаків?

— На личаках немає острогів. Це був слід турка. І ще я там помітив слід турецької підкови. Ви ж, певне, знаєте, яка підкова у турецьких коней?

— А чому ти зразу не сказав?

— Я вирішив поки що нічого не казати. Хто знає, куди їх могли повести турки! Збіглося б усе село. А яка з тога користь? Турків багато, і всі добре озброєні.

Піп то зводив очі догори, то опускав їх додолу. Раптом він різко подався до дверей, хотів було узятися за клямку, але зупинився і вернувся до прочанина.

— Що ж нам тепер робити?

— Робіть те, що і я,— знизав плечима прочанин.— Мовчіть.

— Це жахливо! Жахливо!

— Зараз турків повно на всіх шляхах. Куди вони повернули? На схід, на захід? Це привело б тільки до сутички, і наші люди загинули б.

— Краще б і діти загинули!— з болем сказав старий.

— Бог їх знає, як далеко вони вже могли від'їхати, коли ми пустилися на розшуки.

Піп довго стояв на терасі зажурений. На сході вже зайнялася рожева зоря. Починало світати.

Раптом у селі залунали голосні вигуки:

— Люди! Людоньки! Знайшлися!

Піп прислухався. Що воно таке?

Через кілька хвилин загрюкали у ворота.

— Впустіть! Відчиніть! Діти повернулися!

Піп забіг до хати.

— Бог є, Петер! Вставай, є бог на світі!