Зірки Егера - Геза Гардоні

Одноокий яничар, скінчивши молитву, рушати далі не наказував. З вершини гори виднілося місто в долині, огорнуте вечірніми сутінками. Гніздо угорців. Осине гніздо.

Турки почали радитися між собою. Нарешті одноокий яничар крикнув возієві:

— За мною! До лісу!

І фіри заїхали в ліс, подалі від шляху.

Тим часом сонце сховалося за кронами дерев. Ліс потонув у сутінках. На чистому небі з'явилася перша зірка.

Знайшовши галявину, турки порозпрягали на ній коней. Яничар розв'язав руки священикові й звелів йому:

— Розпали багаття!

— Я краще знаю, як це робиться! — скинувся циган.— Ваша милість, пане-повелителю турку, цілую ваші руки-ноги, дозвольте, хай краще я розведу вогнище, це моє ремесло.

— Цить! — гримнув на нього турок.

Жінкам теж порозв'язували руки, щоб допомагали біля вогнища.

Разом із священиком жінки зносили під найближчі дерева хмиз, сухе листя. За допомогою кресала й трута добули вогонь, і невдовзі вогнище запалало.

Звільнили і возія, дозволили злізти з воза.

— Звари нам таку вечерю, як вчора,— наказав йому одноокий турок.

— Буде зроблено,— відповів возій.

Він налив води у великий казан, що висів над вогнищем, і коли священик з циганом оббілували барана, вмілими руками покришив м'ясо в казан. Зверху поклав ріпчатої цибулі, насипав перцю. Він, напевне, покришив би й картоплі, але в ті часи картопля вважалася рідкістю. Лише пани куштували її зрідка, як делікатес, але назви точної у неї ще не було — називали її то американськими, то земляними яблуками.

Чоловік двадцять турків порозлягалися довкола вогнища. Вози поставили колом у вигляді огорожі. Коням сплутали ноги і пустили пастися, а бранців зігнали в один гурт. Їх було шістнадцять — дев'ятеро чоловіків, п'ятеро жінок і двоє малюків. Бідолашні люди, зморені втомою, повалилися на траву. Дехто з бранців одразу поринув у сон.

Маленька Ева заснула на купі клунків. Її голівка лежала на колінах Маргіт, а права ручка притискала до грудей благеньку лялечку. Ева спала і бачила сон. Поруч долілиць лежав Гергей. Підклавши долоні під голову, він теж засинав, зиркаючи час від часу на турків. Одноокий яничар лишив дітей разом з дівчиною на возі, час від часу позираючи на них.

Вогнище палало високим полум'ям. Турки різали барана, курей і гусей. Бранці старанно працювали, готуючи вечерю, і невдовзі у казанцях і чавунах уже кипів паприкаш, а на рожках рум'янилися баранячі ніжки.

Лісове повітря сповнилося апетитним запахом.

Не минуло й години, як кучер Андраш заробив такого ляпаса, що його капелюх відлетів аж на два сажені.

— Щоб тобі згоріти у сьомому колі пекла! — горлав на нього одноокий яничар.— Скільки ти перцю насипав?

На превелику втіху цигана, паприкаш дістався невільникам. А самі турки поділили між собою смажені на рожні баранячі ніжки. Їжу вони запивали угорським вином з барилець і ріжків.

Наївшись, циган встав. Витер руками губи, а руки об штани і заторохтів:

— Ваша милість, пане добродію Помрижабо, цілую ваші руки-ноги, дозвольте зіграти що-небудь для втіхи поважаних гостей.

Одноокий яничар Юмурджак, якого циган назвав Помрижабою, обернувся і, єхидно примружившись, спитав:

— Угорців хочеш поскликати сюди своїм кукуріканням?

Циган спокійно поплентався назад до казана, покрутивши в руках дерев'яну ложку, буркнув:

— Щоб тебе повісили в найсолодшу твою годину!

А турки тим часом жадібно їли і водночас мінялися награбованим майном. Якийсь похмурий акинджі з обвислими вусами зняв з підводи невеличку залізну скриньку. Зірвав віко. Із скриньки посипалися золоті монети, обручки й сережки.

Тут же біля вогнища почали ділитися.

Очі в Гергея злипалися від утоми, але він не міг відірвати погляду від Юмурджака. Страшним і дивним здавалося йому це обличчя, цей гирявий череп. Бо як тільки турок знімав свого ковпака, його поголена голова зливалася з поголеним обличчям. До того ж він так химерно сміявся, навіть ясна було видно.

Яничар витягнув з-під доломана туго набитий грішми замшевий пояс і пішов туди, де паслися коні.

Герге все ще не зводив погляду з нього. Він бачив, як турок витягнув із стінки сідла дерев'яний шпеник і через маленький отвір став просовувати туди гроші.

— А ти чому не їси? — запитав священик у Гашпара.

Парубок сидів осторонь від гурту і зажурено дивився в темряву.

— Не хочеться,—