Зірки Егера - Геза Гардоні

Двоє малюків чекало, поки відчинять ворота. Вони сиділи верхи на сірому коні, сонні й виснажені.

Все село зібралось у дворі. Дехто з жінок ледве встиг накинути на себе спідницю, чоловіки повискакували на крики без шапок.

Гергея і Віцушку передавали з рук у руки, голубили, обціловували.

— З сьогоднішнього дня Гергей — мій син,— урочисто заявив Цецеї, поклавши руку хлопчикові на голову.

Мати хлопчика, босоніж, в одній спідниці, впала до ніг Цецеї. Добо зачудованими очима розглядав селянського хлопчика, який зумів з-під носа турків вивести коней і самому вирватися на волю.

— Батьку,— сказав він, вийшовши вперед,— віддай мені хлопчика. Я повезу його з собою, у Верхню Угорщину, і виховаю з нього витязя.— І він підняв на руки Гергея.— Ти хочеш стати витязем?

— Хочу,— відповів хлопчик, очі його заблищали.

— Кінь у тебе вже є, шаблю ми відвоюємо у турків.

— А хіба то мій кінь?

Витязі Добо ганяли по подвір'ю турецького коника і розхвалювали його.

— Звичайно, твій! Ти його собі відвоював.

— Тоді й гроші наші,— похвалився хлопчик.

— Які гроші?

— А ті, що в сідлі.

Зняли з коня гарне, обтягнуте оксамитом сідло. Потрусили його — дзвенить. Знайшли збоку дерев'яну затичку, витягли її, і з сідла посипався золотий дощ.

— Ого, хай йому грець! — вигукнув здивовано Цецеї.— Тепер вже не я маю право просити тебе стати моїм сином, а сам проситимусь, щоб ти погодився взяти мене за свого батька. Ану, матусю, збирайте! — звелів він матері хлопчика.

У матері Гергея аж в очах зарябіло від монет, які висипалися на землю.

— Це моє? — затинаючись, дивилась вона то на Цецеї, то на Добо, то на священика.

— Твоє! — відказав піп.— Господь послав твоєму синові.

Жінка хотіла схопитися за фартушок, але його на ній не було. Хтось із чоловіків дав їй свою шапку, і селянка тремтячими руками заходилася збирати золото.

Син подивився на матір і раптом сказав:

— Добре заховайте оте добро, матусю, бо завтра вони сюди прийдуть.

— Хто прийде?

— Турки.

— Турки?

Хлопчик кивнув головою.

— Я чув, як турок сказав катові.

— Катові?

— Еге ж, циганському катові.

— Сказав, що вони прийдуть сюди?

— Так, і заберуть скарби нашого пана.— І він показав на Цецеї.

— Мої скарби? — отетеріло промовив Цецеї.

Хлопчик закліпав очима.

— Вони згадували й про залізні скрині, яких у вас шість.

— Це серйозна справа! — промовив Добо.— Ходімте до хати.— Він узяв хлопчика за руку й повів за собою.

Гергея розпитували, старалися взнати все, що змогло втриматись у дитячій голівці.

— Кажеш, у нього шрам на обличчі. І сам смуглявий? А який шрам?

— Червоний рубець від самого рота аж до вуха.

Добо підхопився із стільця.

— Це Море!

— А хто б міг іще бути! Хоче негідник втекти, через те наводить на мене турків.

— А хіба він знає сюди дорогу?

— Він був тут колись, років шість тому. Тоді у мене все перерили. Забрали п'ятдесят чотири форинти [14], золотий хрестик моєї дружини та ще дві мої корови.

Добо сердито заходив по кімнаті.

— Батьку, скільки у тебе боєздатних людей?

— Всього набереться чоловік сорок.

— Мало. А яке тут найближче місто? Печ? Але ж там порядкує Янош Серечеш, він підтримує короля Яноша і наш ворог.

— Треба тікати, тікати звідси! — сказав Цецеї.— Тікати, куди очі дивляться.

— Все село однаково не втече!