Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— О ні! Але в мене безліч справ. Я й справді дуже зайнята людина. І ліпше про це не питайте.

— Але ж чому? — здивувався я.

— Тому, що у вас своє життя, а в мене — своє, — холодно відказала.

— А чому спитали: чи випадково до вас підсів?

— Просто з цікавості!

Більше пояснень не виклала, а її несподіваний холод мене отверезив. Тобто весь час, поки їхали, був ніби в тумані, запаморочливому й п’янкому, але туман, мигнуло в голові, завше туман, тобто будь-яке сп’яніння минає, а коли випито забагато, то відомо, що настає, — похмілля, отже нічого корчити із себе ідіота. Похмілля, здається, на мене й найшло — розмова ставала неприємна.

— Гаразд, — сказав на позір легковажно. — Проведу вас до трамваю чи тролейбуса, і зустрінемося через п’ять років.

— До тролейбуса, — мило всміхнулася вона.

Провів її до кінцевої десятки. Іра ввійшла й сіла на вільному місці. Ну що ж, нехай заграє туш, і я спокійно розверну голоблі. Але тут сталося ще одне — маленьке, а може, й ні, тобто, може, й не мале: ми зустрілися поглядами: я — на тротуарі, а вона — по той бік скла, і не могли розвести поглядів. Стояв, по-дурному всміхаючись, і не міг не дивитися, бо щось там у ній сталося. Сказати по правді, не була красунею, може, і з певними вадами: довгообраза, ніс задовгий, вуста безвольні й загрубі, але за заслоною скла вона почала розквітати, як квітка, і за мент стала прегарна: ось чому не міг відвести погляду. Нестерпно захотілося вскочити до тролейбуса, і коли б це вчинив (був твердо певний), холод поміж нас навіки пропав би. Але я людина стримана і сторожка, а відтак не здатна на афектовані вчинки, тобто розум у мені завжди долав почуття, тим більше, що цілком певно здалося: вона, не відводячи від мене погляду, не просила, а вимагала, щоби почав її завойовувати, а це значило: мав би перестати бути самим собою. Тому в тролейбуса не вскочив, тільки звів привітально руку, коли той рушив, — це вчинила й вона. Всміхнулась печально, а я поспішив з цього місця, щоб якось зібратися з думками, — був-бо переколошканий і схвильований, а такі речі зі мною вельми нечасто трапляються. Може, тому, як сказав приятель, що я егоїст? Не знаю. Найпевніше тому, що не належу до племені завойовників і переконаний: кожен завойовник більше втрачає, як завойовує, але ніколи не усвідомлює власних утрат. Очевидячки тому, що, захоплюючи чужу фортецю, свою тратить, а в найкращому разі володіє обома, а отже, розпорошується.

Ішов Безаківською вулицею до бульвару Шевченка, відтак до рідних мені корпусів університету, але біля поліклініки, в якій колись помер Михайло Коцюбинський, завернув до Ботанічного саду, бо запраг хоч би відносної самоти. В цьому була іронія: від самоти тікав, а тут шукав самоти. І це, можливо, тому, що людина до всього звикає, а водночас не хоче звикати, тримається давніх думок та приписів, а заразом ламає їх і змінює. У мене щось схоже: звикаю до глушини і не можу звикнути, мені там часом цілком добре, а отже, нестримно кудись пориває. Звісно, не належу до тих, хто боїться сільських цвинтарів; зрештою, молодим був іще переконаним матеріалістом, отож намагався не думати, що буде зі мною, як покину світ, але думки про те турбували, стискаючи серце залізним обручем. Отож саме тоді, в Ботанічному саду, ця думка невідь-чому чавко стисла мені горло. Тільки-но відбув романтичну зустріч, мав би, як знамірювався, обмислити те, що сталося, натомість заполонило оце відчуття, і мені нестерпно захотілося чи напитися (хоч загалом я непитущий), чи закурити — палити став віднедавна, саме тоді, коли оселився на станції і коли тисла мене самота. Алкоголем людина часто гасить бунти в собі чи в душі своїй, чи проти неї, бо бунти в собі — це бунти в душі. Коли ж послатися на стародавні душевники (це знаю тепер, а тоді ще про ті мудрощі не відав), то вони вістять, що душа не одноцільна, а, як і людина, набуває різного наповнення. Тобто людина може наливати її живою водою або водами сморідливими, відтак душа, як сказав загадковий Г. Т. на початку XVII століття, «творить усе: чи лихе, чи добре». Душі бувають ситі й неситі. «А неситій душі все мало», тож «хто душу собі оберігає, той її і остерігає», отже, і над душею в людині є керманич, і ним може бути тільки одне: розум, а точніше ум. Бо, як сказав ще Кирило Транквіліон-Ставровецький у «Дзеркалі богослов’я» від 1618 року: ум і розум таки різні речі: «Ум — це саморослість душі, тобто джерело всякого розуму людського, розум же зовні в душу приходить. Коли чого навчишся і зрозумієш — це і є розум. А ум у душі сам од себе розумний». Що це значить? А те, на думку давнього мислителя, що ум вирощує та ж таки душа для самоконтролю свого лихого чи доброго. Отже, керманича вона створює собі сама — ось що значить саморослість.

Але я знову замудрив. Коли трапиться, може, цій історії читач, прошу в нього вибачення. З другого боку, не прошу, бо коли йому стане цікава історія старого книжника, то мусить витримувати й напругу його мозкових акумуляцій, тим більше, що цю історію названо «Кросворд», а слово це значить перехрещення ходів, бо саме слово «крос» — це «хрест» англійською. Але цей мій кросворд ускладнено ще й тим, що його загнані в клітинки слова складають ще й ребуси, ось чому я вживав раніше обох слів — кросворд і ребус — в одному ряду. А ребус, як відомо, слово французьке і значить загадку, що складається з речень, малюнків, усіляких знаків, фігур, і його можна розгадати, коли правильно розкласти малюнки, фігури на слова чи окремі звуки; а коли ребусом є слова, то вони, чи літери, мають також організуватися в певному порядку. У житейському ж кросворді-ребусі фігури — це ти сам, а ще люди, котрі тебе оточують, а малюнки — це сцени з життя. Отже, досі, як було сказано, я творив кросворд, а в ньому постала й перша складність — ребус, тобто моя зустріч в електричці з Ірою. Зі