Книга Балтиморів - Жоель Діккер
НЕПЕРЕМОЖНИЙ ҐОЛЬДМАН.
СОЛ ҐОЛЬДМАН, АДВОКАТ, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ПРОГРАЄ.
ҐОЛЬДМАН ЗНОВУ ЗАВДАЄ УДАРУ.
Він і справді жодної справи не програв. І дізнавшись про ті перемоги, я ще дужче став любити його. Він був найліпший дядечко і найбільший адвокат на світі.
*
Десь надвечір я розбудив Дюка, що спав як убитий, і вирішив відвезти його додому. В мене йому було добре, і він дав на здогад, що не хоче вставати. Довелося тягти пса до авто, що стояло коло хати, а потім ще й піднімати, щоб запхнути у багажник. Лео реготав, дивлячись на нас із ґанку свого будинку. «Нехай щастить, Маркусе! Певен, що як вона не хоче вас бачити, то тільки через любов до вас». Я подався до хати Кевіна Лежандра і подзвонив у переговорний пристрій.
3
Коконат Ґров, Флорида
Червень 2010 року
За шість років після Драми
Ранок. Я сидів на терасі будинку, де мешкав тепер мій дядечко, в Коконат Ґров. Уже чотири роки він жив тут.
Він тихенько підійшов до мене, і я аж підскочив од несподіванки.
— Встав уже?
— Добридень, дядечку Соле.
Він тримав у руках дві чашки кави, одну поставив переді мною. І дивився, як я гортаю сторінки. Я писав.
— Про що твій новий роман, Маркусе?
— Не можу сказати тобі цього, дядечку Соле. Ти вже питав у мене про це вчора.
Він усміхнувся. Якусь хвилю дивився, як я пишу. Потім, заправляючи сорочку в штани і затягуючи пасок, перш ніж піти, спитався:
— Напишеш і про мене якось, еге?
— Авжеж, — відказав я.
Дядечко покинув Балтимор 2006 року, за два роки після Драми, й оселився у цьому невеличкому, проте багатому будиночку в районі Коконат Ґров, на півдні Маямі. Спереду була маленька тераса, оточена манговими й авокадовими деревами, що рік од року давали дедалі більше врожаю, а як була нестерпна спека, дарували рятівний затінок.
Успіх мого роману давав змогу навідуватися до дядька, коли душа забажає. Здебільшого їздив я до нього автомобілем. Вибирався з Нью-Йорка, коли в голову стрілить, часом вирішував зробити це, заледве прокинувшись. Кидав сякі-такі лахи у валізку, клав її на задньому сидінні, та й у дорогу. Звертав на автостраду І-95, їхав до Балтимора, а потім прямував на південь, до Флориди. Мандрівка та забирала два дні, разом із ночівлею на півдорозі в Бофорті, Південна Кароліна, в готельчику, де мене вже давно знали. Взимку покидав я Нью-Йорк у поривах студеного вітру, хурделиця шмагала снігом по шибах, я сидів у теплому светрі, в одній руці — пластинкова чашечка з кавою, друга — на кермі. Брався узбережжям у діл й опинявся у Маямі, що аж кипіло від тридцятиградусної спеки, де перехожі у футболках тішилися сонечком тропічної зими.
Часом прилітав я літаком і брав напрокат авто в Маямському аеропорту. Час мандрівки тоді скорочувався вдесятеро, але слабшала сила того почуття, що охоплювало мене по приїзді. Літак сковував мою свободу розкладом польотів, правилами компанії-перевізника, нескінченними чергами і порожнім очікуванням під час безпекового контролю, на який прирекли нас події 11 вересня. Зате відчуття свободи, якого я зазнавав, якщо вирішував напередодні уранці просто сісти в авто і без перешкод їхати собі на південь, було майже безмежне. Вирушав, коли мені хотілося, зупинявся, де моя душа забажає. Був я паном і свого часу, і мандрівки. Долаючи оті тисячі миль знайомими, як свої п’ять пальців, автострадами, тішився красою краєвидів і захоплювався неокраїми просторами країни, що вони, здавалося, ніколи не закінчаться. Аж опинявся у Флориді, потім у Маямі, далі в Коконат Ґров і, врешті, на тій вулиці, де мешкав дядечко. Зупинившись коло домівки, відразу бачив його на ґанку. Він чекав мене. Чекав, хоч я і не сповіщав про приїзд. Незмінно і вірно.
Я був у Коконат Ґров уже третій день. Як водилося, приїхав несподівано, і, побачивши, як я вилажу з авто, дядечко обняв мене, зрадівши, що я приїхав розважити його в самоті. Я пригорнув до себе того понівеченого життям чоловіка. Погладив пучками пальців тканину його красивої сорочки і вдихнув пахощі парфумів, що були єдиною річчю, яку він зберіг із минулого. Той дух переносив мене на терасу їхнього розкішного дому в Балтиморі або на ґанок вілли в Гемптоні, за тої пори, коли він був славетним і успішним чоловіком. Уявляв поруч із ним пречудову тітоньку Аніту, моїх любих братів Вуді й Гіллеля. Вдихаючи той запах, знову поринав у глибини моєї пам’яті, опинявся в Оук-Парку і на мить знову відчував те щастя, яке вони мені подарували.
У Коконат Ґров я цілими днями писав. То було спокійне місце, і там можна було працювати. Я зробив висновок, що в Нью-Йорку нічого як слід не створив би. Завжди тягло мене кудись податися, відокремитися від світу. Працював я на терасі, як була гожа днина, а в жароту — в кабінеті, де давав прохолоду кондиціонер. То було робоче місце, яке навмисне обладнав для мене дядечко в кімнаті для гостей.
Зазвичай пополудні я робив перерву і йшов до супермаркету, щоб поздоровкатися з дядьком. Він любив, коли я приходив туди до нього. Попервах мені було нелегко робити це: я почувався ніяково. Заходячи до
