Заїр - Пауло Коельо
– І ми маємо також ялинку. Ти знаєш, звідки вона походить?
– Не маю найменшого уявлення.
– Святий Боніфацій вирішив «християнизувати» ритуал, який мав на меті вшановувати бога Одина, коли той був хлопчиком: раз на рік германці розкладали подарунки навколо дуба, щоб діти їх потім там підбирали. Вони вважали, що цей ритуал тішить їхнього поганського бога.
– Повернімося до оповідки про Ганса й Фрица: ти вважаєш, що цивілізація, людські взаємини, наші бажання, наші здобутки – усе це лише наслідки хибно витлумаченої історії?
– Але ж і ти, коли писав про подорож до Сантьяго, прийшов до такого самого висновку, чи не так? Раніше ти вважав, лише група обраних знає, що означають магічні символи; а тепер ти переконаний, що всім відоме це значення – проте ми його забули.
– Те, що ми його знаємо, нічого не змінює: люди докладають величезних зусиль, щоб нічого не згадувати, щоб не поновлювати могутній магічний потенціал, яким ми володіємо. Бо це порушило б рівновагу наших організованих світів.
– Хай і так, але всі люди наділені такою спроможністю, правда ж?
– Незаперечна правда. Але їм бракує мужності, щоб іти за своїми мріями, придивлятися до прикмет і знаків. Чи не звідси твоя тривога і невдоволеність собою?
– Я не знаю. І я не стверджую, що протягом усього часу почуваюся нещасливою. Я вмію розважатися, кохати тебе, любити свою роботу. Але іноді мене опановує цей глибокий смуток, нерідко змішаний із почуттям провини і страху; він минає тільки для того, щоб потім повернутися, і знову минає. Як і наш Ганс, я ставлю запитання; та позаяк не знаходжу на нього відповіді, то просто забуваю. Я могла б допомагати голодним дітям, створити асоціацію допомоги дельфінам, проповідувати спасіння в ім’я Христа, робити щось таке, що дозволяло б мені відчути себе корисною; але я не хочу.
– А чого тобі раптом забандюрилося податись на війну?
– Бо мені здається, на війні людина перебуває на межі – вона може померти вже завтра. А хто перебуває на межі, той живе зовсім іншим життям.
– Ти хочеш знайти відповідь на запитання Ганса?
– Хочу.
* * *Й ось тепер, сидячи перед так і не відкоркованою пляшкою вина в чудовому номері-люкс готелю «Бристоль», дивлячись на Ейфелеву вежу, яка сяє яскравими вогнями протягом п’ятьох хвилин щоразу, коли годинникова стрілка робить повний оберт, докурюючи останню сигарету й думаючи про те, що люди вітаються зі мною, так ніби нічого й не сталося, я запитую себе: а чи не в той день, коли ми виходили з кінотеатру, усе й почалося? Чи правильно я вчинив, що дозволив їй податися на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, чи мусив виявити твердість і сказати їй, щоб вона забула про свої фантазії, бо вона моя дружина, і я дуже потребую її присутності та підтримки?
Дурниці. Я тоді чудово знав, як і тепер знаю, що я не мав іншої ради, як дозволити їй робити все що заманеться. Якби я сказав їй: «Або я, або твій намір стати воєнним кореспондентом», я відплатив би Естер чорною невдячністю за все, що вона зробила для мене. Хоч я тоді й не був переконаний у доцільності її наміру вирушити на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, я, проте, зрозумів, що їй хотілося відчути смак свободи, пережити сильні емоції. Що в цьому поганого?
Отож я не став її зупиняти – хоч і визнав за потрібне звернути її увагу на те, що вона бере велику позичку в Банку Послуг (хоч, якщо добре поміркувати, яку дурницю я їй тоді сказав!). Протягом двох років Естер спостерігала кілька воєнних конфліктів із дуже близької відстані, міняючи континенти, як міняють рукавички. Щоразу коли вона поверталася, я мав надію, що нарешті вона зупиниться, бо хіба можливо протягом тривалого часу перебувати там, де немає змоги ані пристойно поїсти, ані помитися, ані сходити в кіно або до театру. Я запитував, чи вже знайшла вона відповідь на запитання Ганса, й вона щоразу відповідала: «Поки ні, але я на правильній дорозі», і я примушував себе погоджуватися з нею. Іноді вона по кілька місяців не бувала вдома, але всупереч поширеним уявленням розлука лише підсилювала нашу любов, показувала нам, наскільки ми потрібні одне одному. Наші стосунки, які стали майже ідеальними після того, як ми оселилися в Парижі, дедалі міцнішали.
Якщо не помиляюся, із Михаїлом вона познайомилася, коли їй знадобився перекладач, що супроводжував би її в одну з країн Центральної Азії. Спочатку вона розповідала мені про нього з великим ентузіазмом – мовляв, це людина з надзвичайно тверезим поглядом на речі, котра бачить світ таким, яким він насправді є, а не таким, яким нам його малюють ті, хто хоче бачити його іншим. Він був на п’ять років молодший від неї, але мав досвід, що його Естер називала «магічним». Я слухав її з терплячою чемністю, вдаючи, ніби той молодик та його уявлення про світ надзвичайно мене цікавили, але насправді мої думки витали далеко, у моїй голові вирували проблеми, які я мусив якнайшвидше розв’язати, ідеї, які могли придатися мені у написанні чергової книжки, відповіді на запитання журналістів
