Заїр - Пауло Коельо

Я запитую: «Але мене цікавить, чи почуваєтеся ви щасливими тепер? Чи робите те, про що завжди мріяли?» І тоді вони посилаються на свою зайнятість і змінюють тему розмови.

Якщо ж я наполягаю, то кожен зрештою відкриває, що йому таки бракує чогось. Директор підприємства ще не уклав оборудку, про яку завжди мріяв, господині дому хотілося б мати більше незалежності або більше грошей, закоханий молодик боїться втратити свою кохану, студент-випускник запитує себе, чи він сам обрав собі кар’єру, чи її обрали за нього, дантистові хотілось би бути співаком, співакові – політиком, політикові – письменником, письменникові – фермером. І навіть коли я зустрічаю людину, яка робить те, що вона сама для себе обрала, її душу терзають сумніви та неспокій. Я ніколи не знаходила людину з миром у душі. Тож дозволь мені повторити своє запитання: «Ти щасливий?»

– Ні. Я маю жінку, яку кохаю, я роблю те, про що завжди мріяв, маю свободу, якій заздрять усі мої друзі. Можу подорожувати, куди мені захочеться, маю почесті, славу. Але річ у тім…

– У чому ж річ?

– Я думаю, якщо я зупинюся, то життя втратить для мене сенс.

– Ти міг би розслабитися, подивитися на Париж, узяти мене за руку й сказати: я досяг усього, чого прагнув, тож утішаймося життям, яке ще нам залишається.

– Я можу подивитися на Париж, можу взяти тебе за руку, але не можу сказати цих слів.

– Я маю всі підстави думати, що всі, кого ми зустрічаємо на вулиці, по якій тепер ідемо, відчувають одне й те саме. Елегантна жінка, яку ми щойно проминули, марнує свої дні, намагаючись зупинити час, бо вважає, що від цього залежить кохання. А подивись на протилежний бік вулиці – там подружжя з двома дітьми. Вони переживають хвилини великого щастя, коли виводять дітей на прогулянку, і водночас підсвідомість не перестає катувати їх, вони думають, що з ними буде, коли чоловік утратить роботу, коли хтось із них тяжко захворіє, а фонд медичного страхування не виконає своїх зобов’язань, коли один із хлопчиків потрапить під машину. Вони намагаються розважитись, але водночас не припиняють думати про те, як їм уникнути трагедій, як захиститися від світу.

– А що ти скажеш про жебрака на розі вулиці?

– Я його не знаю – ніколи не розмовляла з ним. Він – живий портрет нещастя, але його очі, як і очі кожного жебрака, схоже, приховують щось дуже важливе. Смуток у них такий очевидний, що я не можу в нього повірити.

– Чого ж бракує всім цим людям?

– Не маю найменшого уявлення. Коли дивишся на фотографії знаменитостей на сторінках журналів, то бачиш, що всі вони сміються, всі щасливі. Та позаяк я одружена зі знаменитістю, то знаю, що це не так: у цю мить, на цій світлині, вони сміються, усміхаються, але вночі або вранці поводяться зовсім інакше. «Що я маю робити, аби й далі мої фото друкували на сторінках журналів?» «Як мені приховати, що в мене вже немає грошей, і я неспроможний підтримувати свій колишній блиск?» «Як мені домогтися, щоб мій блиск був яскравішим, ніж у інших?» «Весела й усміхнена актриса, з якою мене зняли на цій фотографії, може завтра перехопити в мене роль!» «Чи я ліпше вдягнена, аніж вона? Чому ми сміємося, адже ми ненавидимо одна одну!» «Чому ми продаємо щастя читачам журналу, якщо самі ми глибоко нещасні, поневолені славою?»

– Ми з тобою не поневолені славою.

– Не будь параноїком, я не говорю про конкретних людей.

– І як ти думаєш, до чого це все призведе?

– Багато років тому я прочитала цікаву книжку. Припустімо, Гітлер виграв війну, знищив усіх євреїв у світі й зумів переконати свій народ, що вони справді найвища раса. Книжки з історії переписують, і через сто років його наступники винищують індіанців. Минають ще триста років і на землі не залишається жодного чорношкірого. А ще через п’ятсот років могутня військова машина змітає з лиця землі всіх азіатів. У книжках з історії пишуть про давні війни проти варварів, але ніхто тих книжок не читає, бо тим подіям уже не надають анінайменшої ваги. І ось через дві тисячі років після народження нацизму в одному барі в Токіо – уже понад п’ять століть населеному високими людьми з голубими очима, Ганс і Фриц п’ють пиво. У якусь мить Ганс дивиться на Фрица й запитує:

«Як ти думаєш, Фрице, усе було завжди так?»

«Про що ти?»

«Про світ».

«Звичайно, світ завжди був таким, яким він є сьогодні, хіба нас не цього навчають?»

«Та звісно, не знаю навіть, навіщо я поставив тобі таке ідіотське запитання», – каже Ганс.

Вони допивають пиво, говорять про щось інше й забувають про ту розмову.

– Не треба навіть заходити так далеко в майбутнє, досить повернутися на дві тисячі років у минуле. Ти змогла б захоплюватися гільйотиною, дибою, електричним стільцем?

– Я знаю, до чого ти хилиш: до хреста – найтяжчого з катувань, вигаданих людиною. Пам’ятаю, я читала в Цицерона, що це «огидне покарання, яке спричиняє жахливі муки перед тим, як настане смерть». Проте сьогодні люди носять зображення хреста на грудях, вішають його на стінах помешкань, перетворили його на релігійний символ, цілком забувши, що перед ними найстрахітливіше знаряддя тортур.

– А ось іще один приклад: минуло два з половиною століття, перш ніж комусь спало на думку, що пора покінчити з поганським святом, яке відзначали в день зимового сонцестояння, тобто