Заїр - Пауло Коельо

Але я не надавав цьому ніякої ваги, у глибині душі я вважав, що моя діяльність як письменника закінчилася, адже мене покинула жінка, котра вивела мене на цей шлях. Я активно втілював у життя свою мрію, поки вона була поруч зі мною, досяг такого успіху, якого мало хто зміг досягти, тож маю тепер повне право присвятити решту життя розвагам.

Я думав про це кожного ранку. Протягом дня мене змагало відчуття, що справжню втіху я зміг би знайти тільки в одному – писати. А коли наставала ніч, я знову докладав усіх зусиль, щоб переконати себе: я вже реалізував свою мрію і тепер мушу спробувати щось нове.

Наступний рік був роком святого Якова Компостельського (Сантьяго де Компостела) – тобто роком, коли день його свята, двадцять п’ятого липня, припадає на неділю. У такий рік спеціальні двері в соборі Сантьяго залишаються відчиненими протягом трьохсот шістдесяти п’яти днів. Традиція стверджує, що кожного, хто заходить у собор Сантьяго крізь ці двері, осінить особлива благодать.

В Іспанії з цього приводу відбувалася ціла низка заходів, а що я з глибокою вдячністю згадував про свою паломницьку подорож, то вирішив узяти участь бодай в одному з них: у дискусії, що мала відбутися в січні у Країні Басків. Щоб розірвати ланцюг, який став для мене рутинним, – намагаюся писати, йду на якесь свято, вирушаю в аеропорт, навідую Марі в Мілані, йду на вечірку; готель, аеропорт, Інтернет, аеропорт, інтерв’ю, аеропорт – я вирішив подолати тисячу чотириста кілометрів сам-один, в автомобілі.

Кожне місце – навіть із тих, де я раніше не бував – нагадує мені про мій Персональний Заїр. Я думаю, Естер була б дуже рада познайомитися з цією місцевістю, з великим задоволенням пообідала б у цьому ресторані, прогулялася б понад цією річкою. Я зупиняюся на ночівлю в Байонні й перш ніж склепити очі, вмикаю телевізор і довідуюся, що близько п’яти тисяч вантажівок застрягли на кордоні між Францією й Іспанією через несподівану заметіль, що утворила глибокі снігові кучугури.

Пам’ятаю, я хотів тоді повернутися до Парижа: у мене вельми вагома причина відмовитися від своєї участі в дискусії, і її організатори чудово мене зрозуміють – дороги взялися кригою, затори неймовірні, як іспанський, так і французький уряди нікому не радять виходити з дому в цей вікенд через великий ризик нещасливих випадків на дорогах. Сьогодні ситуація набагато серйозніша, ніж учора ввечері: у вранішній газеті повідомляється, що сімнадцять тисяч людей заблоковано на досить короткій ділянці шляху, загони цивільної оборони мобілізовано, щоб надавати потерпілим їжу та тимчасовий прихисток, бо пальне в багатьох машинах закінчилося, й вони не мають змоги обігрівати кабіни.

У готелі мені пояснили, що, якщо мені конче треба їхати, якщо для мене це питання життя або смерті, то ліпше звернути на путівець, зробити об’їзд, який подовжить мою подорож години на дві, хоч ніхто не може гарантувати, що дорожнє покриття на тому путівці у прийнятному стані. Але інстинкт підказує мені, щоб я нікуди не звертав; щось штовхає мене вперед, на слизький асфальт, до тривалого й терплячого сидіння в дорожніх пробках.

Можливо, назва мого міста – Вікторія. Можливо, думка про те, що я надто звик до комфорту й утратив спроможність знаходити імпровізовані рішення у кризових ситуаціях. А може, ентузіазм людей, які в ці дні намагаються відбудувати собор, споруджений багато століть тому – і щоб привернути увагу до своїх зусиль, влаштовують дискусії, у яких запрошують брати участь письменників. А можливо, слова давніх конкістадорів, що вирушали завойовувати обидві Америки: «Пливти треба, жити – не обов’язково».

І я пливу. Через багато часу й після тяжких випробувань прибуваю до Вікторії, де на мене чекають змучені і знервовані люди. Вони розповідають мені, що такого снігопаду тут не було вже понад тридцять років, дякують мені за мої зусилля та наполегливість і повідомляють, що відтепер я маю брати участь в офіційній програмі та відвідати собор Святої Марії.

Дівчина, чиї очі блищать від ентузіазму, розповідає мені історію собору. Спочатку тут був лише мур. Потім під однією з його стін збудували каплицю. Через кілька десятків років каплиця перетворилася на церкву. Минуло ще століття, й церкву перебудували в готичний собор. Собор знав часи великої слави, потім почав руйнуватися, на якийсь час був покинутий і геть занедбаний, потім перебудований так, що його архітектура кардинально змінилася, але кожне покоління вважало, що воно знайшло розв’язання проблеми і змінювало попередні плани. І таким чином протягом наступних століть тут споруджували нову стіну, там – прибирали банту, ще в якомусь місці ставили підпірки, то заставляли риштуванням вітражі, то прибирали його.

І собор усе витримав.

Я ходжу під його скелетом, дивлячись на сучасні спроби перебудови. Цього разу архітектори гарантують, що знайшли найкраще розв’язання. Повсюди видніють металеві риштування та підпірні конструкції, будівельники жваво розповідають про свої наступні кроки й з певною обережністю критикують те, що зроблено в минулому.

І несподівано, десь посередині центрального нефа, я висновую дещо вельми важливе: собор – це я, це кожен із нас. Ми зростаємо, змінюємо форму, виявляємо в собі певні вади, які хочемо виправити, не завжди знаходимо найкраще розв’язання, але попри все намагаємося дивитися прямо перед собою, триматися прямо й насамперед оберігати від руйнування не стіни, не двері й не вікна, а свій внутрішній простір, де ми носимо й бережемо, все, що для нас важливе й нам дороге.

Атож, кожен із нас собор – у цьому можна не сумніватися. Але що перебуває у порожньому просторі мого внутрішнього собору?

Естер, Заїр.

Вона заповнює все. Вона єдина причина того, що я живу на світі. Я озираюся навкруги, готуюся до конференції, і до мене доходить, чому я не відступив перед сніговими заметами, заторами й кригою на дорогах: аби нагадати