Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

своє райське причандалля для кишенькових війн, вони нагородили президента “Медаллю Доброї Злагоди”, вшанували його як главу держави і сказали йому на прощання так голосно, щоб увесь світ почув: “ми тебе кидаємо з твоїм борделем негритянським, побачимо, як ти впораєшся без нас!” - “та все ж забралися, матусю, вшилися під три чорти!..” - і вперше за весь час він піднявся сходами не як похнюплений віл, запряжений зайдами, а як володар, здатний особисто віддавати свої власні накази, задовольняти різноманітні прохання: він відновив півнячі бої, знову дозволив польоти комет та інші розваги бідняків, які заборонили були морські піхотинці, - і так утвердився в повноті своєї влади, що наказав навіть поміняти місцями кольори національного прапора та замінити в державному гербі фрігійський ковпак на поверженого дракона загарбників, - “бо, зрештою, ми самі собі пани, матусю, хай живе чума!..” Бендісьйон Альварадо протягом усього свого життя згадувала цю несталість влади та гіркі злидні, але найбільшої кривди завдавали їй ті згадки в часи, які настали після комедії з його смертю, коли він, воскреслий, розквитавшись із недругами, чвалав трясовиною щастя, а вона й далі бідкалася всім, хто тільки її слухав, як це принизливо - бути матір’ю президента і не мати нічого, окрім якоїсь нещасної швацької машинки; вона жалілася, що хоч її син і їздить у роззолоченій кареті, в нього немає навіть клаптика землі: “бідна моя дитина, ні клаптика землі, для могили - й то нема, і це після того, як він стільки років одслужив вітчизні, де ж правда, сеньйоре?..” - так вона продовжувала бідкатися, не за звичкою і не з лицемірства, а тому, що син уже не довірявся їй, як то було раніше, не ділився з нею ні своїм лихом, ні таємницями влади: він так змінився з часів морських піхотинців, що Бендісьйон Альварадо здавалося, наче син старіший за неї, - він ніби якимось дивом перегнав її в часі; вона помічала, що він заговорюється, плутається в думках, втрачає уявлення про дійсність, іноді в нього навіть текла слина з рота, і Бендісьйон Альварадо нараз пронизувало жалісливе співчуття, їй здавалося, що вона йому не мати, а дочка, - надто ж коли він прийшов одного разу до неї, навантажений пакунками, і, поки вона шукала в корзині для шиття ножиці, він силкувався розпакувати всі покупки водночас, нетерпляче рвав зубами мотузки, ламав нігті об краї коробок і витягав повні пригорщі різних витребеньок, аж задихаючись від щастя: “глянь, які це чудові штуки, матусю! ось жива сирена в акваріумі, ось заводний ангел - він літає з дзвіночком по кімнатах; а ось морська черепашка, бачиш, яка здоровенна, - якщо притулити її до вуха, то почуєш не шум прибою, як у звичайних черепашках, а мелодію нашого національного гімну, правда ж чудасія, матінко, бачиш, як добре бути багатієм!..” - але мати зовсім не поділяла його захвату, вона мовчала, гризучи свої пензлики, аби син не помітив, що в неї серце стискається з жалю від однієї згадки про минуле, яке нікому так не далося взнаки, як їй; дорогою ціною заплатив він за те, щоб зостатися в своєму кріслі, - “і то не за наших часів, сеньйоре, не за наших добрих часів, коли влада єдина, коли вона зробилася, як каже мій син, наче та скляна кулька на долоні, її можна і побачити, й помацати, - а тоді вона була, як риба сабало, і не давалася в руки”, - пливла, куди самій заманеться, в цьому домі для всіх, і її здоганяла хижа зграя останніх вождів війни за федерацію, які допомогли йому скинути генерала-поета Лаутаро Муньйоса, освіченого деспота, пом’яни Господь його душу разом із його светоніївськими требниками[6] латиною і сорока двома чистокровними скакунами; але, як законну винагороду за свої вояцькі послуги, соратники прибрали до рук майно й худобу вигнаних із країни багатіїв, розділили вітчизну на автономні провінції, заявивши безапеляційно, що оце, мовляв, і є “федералізм, мій генерале”, - “заради цього ми проливали кров!” - вони були абсолютними монархами на своїх землях: установлювали свої закони, свої персональні національні свята, випускали свої паперові гроші, які самі ж таки й підписували, мали кожен свою парадну форму - кітелі з золотими застібками, оздоблені коштовним камінням шаблі та прикрашені плюмажами з павиного пір’я трикутні капелюхи, - все те було скопійоване з давніх хромолітографій, що зображали віце-королів, які правили вітчизною до нього; вони були брутальні й сентиментальні водночас, заходили до президентського палацу через парадний вхід, не питаючи ні в кого дозволу, “бо вітчизна належить усім, мій генерале, заради цього ми жертвували своїм життям!” - вони отаборювалися в святкових залах зі своїми гаремами та худобою, яку на правах мирних поборів вимагали дорогою - скрізь, аби не бракувало харчів; вони приводили свою охорону з найманців-варварів, які не мали навіть чобіт, а обмотували ноги ганчір’ям, і ледве вміли зв’язати два слова християнською мовою, зате спритно шахраювали, граючи в кості, і вправно та люто орудували зброєю; тоді палац скидався на якийсь циганський табір, сеньйоре, і в ньому тхнуло так, наче розлилася брудна річка; офіцери з генерального штабу забирали для своїх маєтків меблі, які були власністю республіки, розігрували в доміно урядові відзнаки і мов не чули благань Бендісьйон Альварадо, яка, не присідаючи ні на хвильку, намагалася повимітати все те ярмаркове сміття, дати хоч якийсь лад цьому бедламу, - тільки вона одна пробувала опиратися непоправному падінню колишніх героїв, їй хотілося гнати усіх їх звідсіля мітлою, коли вона бачила загиджений цим розпусним кодлом дім, коли дивилася, як вони сперечалися в картярських баталіях за крісла верховного командування, як чинили содомські гріхи, сховавшись за рояль, як справляли нужду в алебастрові амфори, хоч вона й пояснювала: “ні, сеньйоре, це не переносні нужники, це амфори, знайдені на морському дні”, - а вони тільки реготалися: “подумаєш, якісь там витребеньки багатіїв!” - і не було людської сили, яка б переконала їх, ані божої сили, яка завадила б генералові Адріано Гусману прийти на урядовий прийом, “коли я святкував десяті роковини свого приходу до влади, і хто б міг подумати, яку він штуку нам утне”, - генерал Адріано Гусман зайшов до танцювальної зали в строгім мундирі з білого полотна, спеціально дібраному для цієї оказії; він був без зброї, “як і поклявся мені честю солдата”, в супроводі своєї охорони - французьких дезертирів у цивільному, всі вони несли цілі оберемки кайєннських антурій - генерал Адріано Гусман власноручно пороздавав ті квіти дружинам послів та міністрів, ввічливо поспитавши спочатку дозволу в їхніх чоловіків, бо чув од своїх охоронців, ніби так заведено у Версалі; він зробив усе, як достеменний кавалер, а потім примостився собі в куточку свята, віддавши всю увагу танцям, схвально кивав головою: “чудово!” - примовляв він, - “добряче витанцьовують ці європейські дженджики”, - примовляв він, - “кожному своє”, - примовляв він, забутий усіма в своєму кріслі, - “ніхто, крім мене, й не завважив, що один з його людей доливає та доливає йому в бокал шампанського, і він просто на очах буряковіє;