Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

цю безмежну пустельну рівнину, вкриту шорстким місячним пилом, на мертву рівнину, де кожен захід сонця крає тобі душу тоскним болем. Гадали, що в нього є тисяч зо п’ять дітей, яких він без ніякої там любові зачав з незліченними коханками, поки ще міг втішатися у своєму гаремі, - всі діти, як одно, народжувалися недоношеними, і жоден з його нащадків не діставав його імені чи прізвища (окрім сина Летісії Насарено, який, тільки-но з’явившись на світ, одержав звання дивізійного генерала з усіма повноваженнями), - нічого дивного тут не було, адже він вважав, що кожен - тільки син своєї матері, а більше нічий. Правда, ця істина здавалася очевидною лише йому, бо ж він був безбатченком, як і багато інших найзнаменитіших деспотів, і, очевидно, єдиною його родичкою була його вельмишановна матінка Бендісьйон Альварадо, якій шкільні підручники приписували чудо непорочного зачаття: їй нібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію; дійшовши влади, син спеціальним декретом оголосив Бендісьйон Альварадо матріархом вітчизни, - з тієї простої причини, що “мати може бути тільки одна - моя!” - Бендісьйон Альварадо була дивна жінка невідомого походження; її свята простота шокувала фанатичних поборників придворного етикету на початку його режиму, бо вони не могли допустити, що мати глави нашої вітчизни носила на шиї ладанку з камфорою - “від усякої зарази”, не могли дивитися, як вона пробує наколювати виделкою ікру або ходить, наче якась незграбна танга[5] у своїх лакованих туфлях; вона їм допікала тим, що на терасі концертної зали поставила вулики, в канцеляріях розводила індиків та своїх фарбованих пташок, сушила білизну на президентському балконі, звідки він виголошував свої історичні промови; а як було стерпіти, коли на якомусь дипломатичному прийомі вона бовкнула, що вже втомилася просити господа бога, аби швидше скинули її сина, бо їй важко жити в президентському палаці: “тут тебе весь час наче напоказ виставляють!..” - вона сказала це так само безпосередньо, як одного разу в день національного свята пропхалася з повним кошиком порожніх пляшок крізь почесну варту, підійшла до президентського лімузина, який от-от мав відкрити урочистий парад під бурхливі оплески, серед зливи квітів та військових маршів, і тицьнула кошик у вікно автомобіля, гукнувши синові: “раз ти вже їдеш у той бік, здай заодно пляшки в крамниці на розі!..” - бідолашна мати! їй бракувало чуття історичного моменту, це всім стало ясно на банкеті, коли ми святкували висадку морських піхотинців адмірала Хіггінсона, - вперше побачивши сина в парадному мундирі з золотими медалями на грудях, в атласних рукавичках, які він відтоді носив до кінця днів своїх, Бендісьйон Альварадо, не тямлячи себе од материнської гордості, вигукнула при всьому дипломатичному корпусі: “божечку, аби ж я знала, що мій синочок стане президентом республіки, я віддала б його до школи, сеньйори!..” - вона так осоромила президента, що її негайно було переселено з палацу в передмістя, в розкішний будинок на одинадцять кімнат, який її син виграв у кості тої щасливої ночі, коли вожді війни за федерацію ділили між собою за гральним столиком шикарні оселі переможених консерваторів; проте Бендісьйон Альварадо не вподобала покоїв, прикрашених чудовим ліпленням: “через нього мені здається, що я - жінка папи римського!” - їй більше припали до смаку кімнати для прислуги, там вона й оселилася разом із шістьма босими служницями, яких їй дали, - вона поставила свою швацьку машинку та клітки з розмальованими птахами в занедбаній комірчині, де вдень ніколи не бувало жарко, а надвечір не так дошкуляли москіти, і сідала шити перед вікном, у яке лилося нікому не потрібне світло з величезного патіо та лікарняний запах тамариндів; по всьому домі блукали кури, в порожніх кімнатах солдати з президентської охорони підстерігали покоївок, а Бендісьйон Альварадо розмальовувала акварельними фарбами своїх підробних іволг і жалілася служницям на недолю свого бідолашного сина, якого морські піхотинці тримають у президентському палаці, “так далеко від матері, і нема в нього дбайливої дружини, щоб розраяла, коли він опівночі проснеться від горя й турбот, які мучать його вдень і вночі, і нащо було йому встрявати в цю халепу, ви подумайте тільки, - служити президентом республіки за якісь там нещасні триста песо на місяць, бідна моя дитина!..” Вона знала, що каже, бо син щодня навідував її, коли місто поринало в густу драговину сієсти, - він приносив матері цукати, які вона дуже любила, і виливав їй свою душу, розказуючи, як то важко бути маріонеткою в руках морських піхотинців: навіть цукати йому доводиться красти, ховаючи їх за обідом у серветку, бо ці кляті окупаційні власті мають бухгалтерію, яка обліковує у відповідних книгах усе, навіть недоїдки від обіду; він скаржився, що недавно командир панцерника привів до палацу якихось астрономів, чи що, котрі міряють землю, - вони навіть не привіталися з президентом, а заходилися обмірювати все довкола рулеткою - просто в нього над головою, і щось обчислювали англійською мовою та покрикували на нього через перекладача “ану відійди!” - і він слухняно відходив, - “не застуй!” - і він намагався на застувати - “не плутайся тут під ногами, хай тобі чорт!” - він не знав уже, куди йому ступнути й де подітися, поки вони переміряли все, що тільки можна, навіть освітлюваність балкона, - але це ще було півбіди: вони вигнали на вулицю двох його останніх наложниць, бо адмірал сказав, що ці рахітичні шльондри недостойні президента, і тепер йому так бракувало жінок, що іноді він тільки удавав, ніби покидає материн дім, і Бендісьйон Альварадо чула, як він ганяється в напівтемних спальнях за котроюсь із її служниць, - їй так було жаль сина, що вона зумисне полохала пташок у клітках, змушуючи їх лементувати, аби тільки сусіди не чули тієї ганебної метушні, приглушених погроз служниці: “одчепіться, мій генерале, пустіть, бо розкажу вашій матері!...” Бендісьйон Альварадо псувала сієсту своїм іволгам, вони аж надсаджувалися од крику, щоб тільки ніхто не почув того бездушного сопіння нетерплячого мужчини, такого собі коханця, котрий не роздягається сам і не роздягає жінки; щоб ніхто не почув його собачого скавчання, не знав, як він плаче від самотності й жалю до себе після цих випадкових любощів під кудкудакання потривожених курей, у таку безбожну серпневу спеку, коли повітря - наче розплавлене скло, - “бідна моя дитина!..” Таке нужденне животіння тривало доти, доки окупаційні війська не покинули країни, - їх так налякала чума, що вони вибралися набагато раніше, ніж намірялися: морські піхотинці розібрали будиночки своїх офіцерів на пронумеровані деталі, які поскладали в контейнери, вирвали з корінням свої блакитні газони і забрали їх, згорнувши, наче килими, згорнули й гумові цистерни з очищеною водою, яку їм присилали з дому, аби вони тут не мусили пити нашу гнилу воду з хробачнею, зруйнували свої білі госпіталі, висадили в повітря свої казарми, щоб ніхто не дізнався, як їх було побудовано, - залишили тільки старий десантний панцерник, на палубі якого червневими ночами блукав привид адмірала - того самого, що пропав безвісти під час шторму; але, перш ніж вивезти своїми летючими поїздами все