Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

було одразу після його удаваної смерті, в епоху Великого Шуму, сеньйоре, котра називалася так не через підземний гуркіт, який струснув усю вітчизну в ніч на святого великомученика Еракліо (ми так і не довідались, що воно й від чого), а через нестихаючий галас навколо різних нововведень, які спочатку оголошувалися найвеличнішими в світі, але так і не доводилися до кінця; то були часи, коли він скликав урядові засідання не в палаці, а в оселі Бендісьйон Альварадо, на години сієсти: він, обмахуючись сомбреро, лежав у гамаку під духмяним гіллям тамариндів і, заплющивши очі, слухав докторів словоблудства з напомадженими вусиками, балакунів, які розпатякували навколо його гамака, знемагаючи від спеки, всі як один у сукняних сюртуках, у сорочках з накрохмаленими комірцями, - він слухав цивільних міністрів, чийого й духу не зносив, але хоч-не-хоч призначав їх з міркувань вигоди і мусив оце вислуховувати їхні теревені про державні проблеми, а по двору з галасом ганялися за курками півні, не змовкаючи дзвеніли цикади, неподалік якийсь безсонний грамофон співав пісню “Сусанно, прийди, Сусанно!” - і зненацька вони замовкали: “тихіше, генерал заснув”, - але він, не розплющуючи очей, гаркав: “я не сплю, бовдури, продовжуйте!” - і хропів собі далі, а вони продовжували, аж поки він не вставав і не підводив риску: “нісенітниці верзете, один тільки мій приятель, міністр охорони здоров’я, діло говорить! ідіть ви всі до дідька, справі кінець!” - і зони розходилися, а він, з тарілкою в одній руці та ложкою в другій, жуючи на ходу, розмовляв зі своїми особистими ад’ютантами і нарешті здихувався й цих, буркнувши їм уже на сходах: “робіть, як знаєте, однаково я тут хазяїн!” - він більше не допитувався, люблять його чи не люблять: “ну його к бісу!” - а привселюдно перерізав стрічки на урочистих відкриттях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і в спокійніші часи: “ну його к бісу!”; грав нескінченні партії доміно зі своїм вірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем - міністром охорони здоров’я: тільки вони користувалися його довір’ям і могли навіть просити в нього свободи якому-небудь в’язневі або помилування засудженому до страти, - і саме вони зважилися попрохати, щоб вік прийняв королеву краси, обрану бідняками, дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали Кварталом Собачих Бійок, бо всі собаки, які тут жили, гризлися на вулицях роками, безперестану; це був редут смерті, куди патрулі національної гвардії не потикали й носа, бо їх тут роздягали догола, а їхні автомобілі розбирали на частини в одну мить; варто було якомусь нещасному віслюкові заблудитися і втрапити сюди - назад вибирався вже лантух із кістками; тут їли дітей багачів, “їх підсмажували, мій генерале, і продавали на базарі, - буцімто свинячу ковбасу, подумайте лишень!” - отож саме тут народилася й жила Мануела Санчес, нагідка серед звалища: “її неймовірна врода дивує вітчизну, мій генерале!” - і ця новина заінтригувала його: “якщо ви кажете правду, то я не тільки прийму її, а ще й танцюватиму з нею перший вальс, хай йому чорт, і щоб про це написали в газетах - біднякам таке до вподоби”. Але ввечері, після аудієнції, він розчаровано сказав Родріго де Агіляру, що ця королева бідняків не варта була того, щоб з нею ще й танцювати: звичайнісінька собі дівка, як безліч мануел санчес, у вбранні німфи з мусліновими шлярками, в позолоченій короні з фальшивими дорогоцінностями, з трояндою в руці, - до того ж мати не спускала з неї очей, наче та й справді була зі щирого золота, а коли він запропонував їй усе, чого вона тільки забажає, то вона попросила всього-на-всього провести електрику та водогін у Кварталі Собачих Бійок, отож він доводить до відома, що востаннє зважає на їхні клопотання: “хай йому чорт, я більше не збираюся теревенити з голодранцями!” - і він, не догравши партії, грюкнув дверима; зачувши вісім металевих ударів, дав коровам корму і підібрав кізяки, обійшов увесь дім з тарілкою в руці, жуючи на ходу тушковане м’ясо з квасолею, рисом та скибками зеленого банана, перелічив вартових, починаючи від головних воріт палацу і до спальні, - всі чотирнадцять були на своїх постах, перевірив, де решта його особистих охоронців, - ті грали в доміно у першому патіо, пересвідчився, що прокажені вже повкладалися спати поміж трояндових кущів, а паралітики - на сходах; пробило дев’яту; він поставив тарілку з недоїденою вечерею на перше-ліпше підвіконня і невдовзі був уже в затхлому бараці наложниць, котрі спали по троє на одному ліжку, кожна зі своїми дітьми, - він заліз в одну таку купу тіл, од яких тхнуло вчорашньою стравою, відсунув дві голови в один бік і шість ніг та три руки в другий і, не питаючи, де тут хто, взяв котрусь із жінок, - та навіть не прокинулась, тільки з сусіднього ліжка чийсь голос сонно промимрив: “не спішіть так, генерале, дітей перелякаєте”; потім він повернувся в палац, перевірив шпінгалети усіх двадцяти трьох вікон, підпалив сухі коров’ячі кізяки, розклавши їх через кожні п’ять метрів від вестибюля до своїх покоїв, і, вдихнувши запах диму, пригадав неймовірно далеке дитинство, яке вже й ледве чи могло бути його дитинством, - коли повалив дим, воно на мить спливло в пам’яті і тут-таки забулося назавжди; потім він пройшов тією ж дорогою у зворотному напрямку, до вестибюля, погасив світло та запнув на ніч полотняним ганчір’ям клітки з поснулими птахами, а заодно й порахував, - кліток було сорок вісім; він знову обійшов дім з лампою в руці, побачив у дзеркалах себе самого: аж чотирнадцять генералів брело з засвіченою лампою; прибило десяту; все було гаразд, він повернувся до спалень президентської охорони, погасив там світло: “на добраніч, сеньйори!”; оглянув канцелярії на нижньому поверсі, приймальні, вбиральні, зазирнув за штори, під столи - ніде нікого не було; тоді він витяг низку ключів, кожен з яких міг відрізнити навпомацки, і позачиняв канцелярії, піднявся нагору, перевірив кімнату за кімнатою і замкнув усі двері на ключ, дістав зі схованки, влаштованої за однією з картин, сулію меду і з’їв дві ложки перед сном, згадуючи свою матір Бендісьйон Альварадо, яка спала важким прощальним сном у своєму будинку, серед меліси та материнки, - лежала на боці, опустивши долу, наче неживу, свою руку малярки пташок, і від того здавалася мертвою; “на добраніч, матусю!” - сказав він, - “на добраніч, синку!” - озвалася крізь сон Бендісьйон Альварадо; тоді він почепив на гачок біля своєї спальні лампу, яку звичайно вішав на двері, наказавши раз і назавжди, щоб її ніколи не гасили, - він міг скористатися нею, якби раптом довелося втікати; пробило одинадцяту; він востаннє, уже в темряві, оглянув дім - чи, бува, не прокрався хтось, гадаючи, що він спить; він ішов крізь перебіжні світанки - зелені спалахи маяка, залишаючи по собі зоряну куряву - слід мерехтливої зірочки своєї золотої остроги; поміж двома відблисками він побачив прокаженого, який спав на ногах, - либонь, заблудився, - він заступив йому