Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

щоб розказати йому: “я був, наприклад, дубль шість, а ці доктринери консерватори, скажімо, дубль три, проте я не врахував таємного альянсу масонів і церкви, чорти б їх узяли, та й кому б таке спало на думку?” - суп вичахав, але тут уже хтось інший заводив своєї: “ось, приміром, ця цукорничка була президентським палацом, а єдина ворожа гармата, далекобійністю чотириста метрів за сприятливого вітру, стояла осьде, і тепер я сиджу отут перед вами, тільки подумати, через якісь злощасні вісімдесят два сантиметри!” - і навіть найзагартованіші у злигоднях вигнання даремно сподівалися чогось, - виглядаючи з- за обрію пароплави своєї країни, впізнавали їх за кольором диму та іржавим деренчанням гудків, удосвіта спускалися в порт і шукали викинуті газети, що в них моряки загортали їжу, а знайшовши їх де-небудь у ящику для сміття, без кінця перечитували вздовж і впоперек, щоб передбачити майбутнє вітчизни з повідомлень про те, хто кого запросив і хто кого не запросив на іменини; вони розгадували свою власну долю залежно від напряму чорної хмари провидіння, яка впаде на країну апокаліптичним ураганом, що переповнить ріки, а ті зруйнують греблі і спустошать поля, і в містах спалахне чума, і почнеться голод, “і тоді вони прийдуть сюди і благатимуть, щоб я врятував їх від анархії та катастрофи, ось побачите!” - але в очікуванні тієї урочої миті доводилося відкликати вбік котрогось із молодших вигнанців і прохати: “просильте-но мені, будь ласка, нитку в голку - хочу полатати ці штани, знаєте, я не можу їх викинути, вони мені дорогі як згадка”; доводилося прати свою білизну потай, правити викинуті новачками бритви, їсти, зачинившись у кімнаті, аби ніхто не дізнався, що ти харчуєшся недоїдками, аби ніхто не бачив штанів, загиджених через оте старече недержання, - і неждано-негадано в якийсь із четвергів ми пришпилювали котромусь нагороди на його останню сорочку, загортали покійника в його державний прапор, співали його національний гімн і відсилали його правити країною забуття на дні моря, і єдиним баластом йому було роз’їдене іржею серце, а єдиною порожнечею, яка залишалася в світі по ньому, було порожнє курортне крісло на величезній терасі, де ми сідали, щоб розіграти спадщину, якщо після небіжчика зоставалися якісь речі, - “мій генерале, ви тільки уявіть собі це животіння цивільного - після такої слави!..” Колись давно, іншого далекого грудня, коли відкривали цей дім, з цієї самої тераси він побачив, наче в маренні, низку Антільських островів - хтось показував, тицяючи пальцем у море, схоже на вітрину: “он Мартініка, мій генерале”, - і він угледів цей запахущий вулкан, і санаторій для сухотників, і здоровенного негра в мереживній сорочці, який продавав під собором цілі клумби гарденій дружинам губернаторів; “а то - Парамарібо, мій генерале”, - і він бачив парамарібський ярмарок - справжнісіньке пекло, бачив крабів, які пробираються з моря каналізаційними трубами, вилазять з убиралень і деруться на столики кафе; бачив діамантові пломби в зубах старих опасистих негритянок, які торгують масками та імбирним корінням під густим, наче юшка, дощем; “а ген - Танагуарена, мій генерале”, - і він бачив золотавих корів, що дрімають на танагуаренському пляжі, бачив сліпого ясновидця з Гуайри, який бере два реали за те, що відганяє смерть, граючи на своїй скрипці з однією струною, бачив серпневу спеку Трінідаду, автомобілі, що їдуть задом наперед, безсоромних індусів, котрі спорожняються просто на вулиці, перед своїми крамничками, де продаються шовкові сорочки тавирізьблені зі слонової кості статуетки мандаринів, бачив кошмар Гаїті, його синявих псів, запряжений волами фургон, який вранці підбирає на вулицях трупи; бачив Кюрасао, де знову розквітли голландські тюльпани на цистернах із пальним, бачив схожі на вітряки будинки, з такими покрівлями, наче для снігових зим, і загадковий океанський корабель, який пливе поміж готелів через центр міста; бачив мурований кораль Картахени, перегороджену ланцюгами бухту, світло з балконів, худющих візницьких шкап, які й досі зітхають, згадуючи добу віце-королів, - “кізяками пахне, мій генерале, яка чудасія, ну, скажіть, хіба не великий цей світ!” - так воно й було насправді, світ був не тільки великий, але й підступний, - отож він піднімався в грудні у дім над скелями зовсім не для того, щоб побалакати з цими дезертирами, яких він ненавидів, бо то було його власне відображення в дзеркалі нещастя, а щоб бути тут дивовижної миті, коли розіллється грудневе світло, і він знову зможе бачити увесь антільський світ від Барбадосу до Веракрус, - і тоді він забував, до чого там кісточка дубль-три, і виходив на терасу помилуватися химерними островами, які скидалися на поснулих у морській затоці кайманів, і, дивлячись на них, знову пригадав і ніби вдруге пережив ту історичну жовтневу п’ятницю, коли він удосвіта вийшов зі своєї спальні й побачив, що вся його челядь понадягала червоні ковпаки: нові наложниці замітали покої та міняли пташкам воду, всі, як одна, в червоних ковпаках, вартові на своїх постах, доярі в корівнику, паралітики на сходах і прокажені в розарії походжали в червоних ковпаках, наче карнавальної неділі, - він ніяк не міг втямити, що ж це таке скої- лося в світі за одну ніч, чого це всі мешканці палацу і всі городяни тиняються в червоних ковпаках, що воно за низки балабончиків в руках у кожного, - і врешті-решт хтось йому трапився, що зміг пояснити: “мій генерале, прибули якісь чужинці, - вони говорять наче й по-нашому, тільки дуже мудровано, кажуть на море не воно, а вона, називають, гуакамайо папугами, каное - паромами, а гарпуни - списами; а коли вони побачили, що ми вийшли на човнах назустріч їхнім кораблям, то повидиралися на щогли й почали кричати одне одному, мовляв, гляньте, які в них чудові тіла й гарні обличчя, а чуприни - ну, чисто тобі кінські гриви; а як роздивилися,, що нас Господь пофарбував, аби не пооблазили на сонці, то заторохтіли, як сороки, мовляв, ви тільки гляньте, чим це вони намазалися, що ні білі, ні чорні, - такі, як канарці; а ми були ні в сих, ні в тих, бо якого б дідька їм насміхатися з нас, мій генерале, коли ми такі, як мати народила, а вони самі виряджені, наче жирові валети, дарма що було дуже жарко, - вони кажуть “жарко”, як голландські контрабандисти, а волосся в них - ніби в жінок, але то були чоловіки, ні одної жінки ми не бачили між ними; вони кричали, що ми не тямимо християнської мови, хоч самі не тямили, що ми їм кричимо, а тоді вони підпливли до нас на своїх каное, які, я вже казав, називають поромами, і вельми дивувалися, що вістря наших гарпунів з кістки риби сабало, яку вони називають риб’ячим зубом; і тут почалася мінянка: ми оддали все, що мали, за оці їхні червоні ковпаки та разки скляного намиста, пообвішувалися ним - чужинцям на догоду; а ще вони нам давали оці брязкальця, що їм ціна якийсь мараведі[4] різні тарілочки та люстерка, одне слово - усякі заморські дурнички, мій генерале; а коли ми побачили, що це