Бавдоліно - Умберто Еко
— Ні, не настільки, щоб завдавати мені таких страждань. Гадаю, кохаючи Беатрису, я плекав саму ідею кохання, яка не потребувала обличчя, — зрештою, мені здавалося блюзнірством викликати у своїй уяві її тілесну подобу. Щодо Коландрини, то я зрозумів, після знайомства з Гіпатією, що до неї я не живив пристрасті, то була радше радість для душі, ніжність, глибока прихильність, яку я б міг відчувати, прости Господи, до доньки чи до молодшої сестри. Гадаю, так буває зі всіма, хто закохується, але в ті дні я був переконаний, що Гіпатія — перша жінка, яку я кохав по-справжньому, і це, безперечно, була правда, тепер це теж правда, і вже назавжди. Потім я зрозумів, що справжнє кохання живе у потаємному закутку серця, і там знаходить спокій, дбаючи про свої найшляхетніші таємниці, і рідко коли вертається у покої уяви. Тому воно не може відтворити тілесну форму відсутньої коханої. Лише перелюбне кохання, яке не має доступу в потаємні кімнати серця, живиться тільки хтивими фантазіями і спроможне відтворювати образи.
Никита мовчав, ледве стримуючи заздрісне почуття.
При зустрічі обоє вони були несміливі й зворушені. Очі її виблискували щастям, але вона відразу скромно опустила погляд. Вони сіли поміж трав. Акакій спокійно пасся неподалік. Квіти навколо пахли ще духмяніше, ніж звикле, і Бавдоліно почував себе так, ніби тільки-но пригубив бурку. Він не насмілювався заговорити, але потім вирішив-таки мовити слово, бо напруга цієї мовчанки могла спонукати його до якогось неврівноваженого жесту.
Тільки тепер він зрозумів, чому кажуть, що справжні закохані бліднуть, тремтять і німіють під час першої розмови про кохання. Тому, що кохання панує над обома царствами, царством природи і царством душі, і притягає всі їхні сили, всі порухи. І коли правдиві закохані сходяться, кохання розладнує і сковує всі функції тіла, фізичні й духовні: тому язик відмовляється говорити, очі — бачити, вуха — чути, і кожна частина тіла відкидається свого обов'язку. А коли кохання задовго забариться в глибині серця, тіло безсило в'яне. Але в певну мить серце, нестримно палаючи, майже виштовхує із себе свою пристрасть, даючи тілу змогу відновити свої функції. І тоді закоханий починає говорити.
— Отже, — мовив Бавдоліно, не пояснюючи того, що він відчував і починав розуміти, — усі ці чудові й страхітливі речі, які ти мені розповіла, передала вам Гіпатія…
— Зовсім ні, — відповіла вона, — я казала тобі, що, втікаючи, наші предкині забули все те, чого навчала їх Гіпатія, крім обов'язку пізнання. Саме через розважання ми дедалі більше відкривали істину. Впродовж довгих цих тисячоліть кожна з нас розважала про навколишній світ, про те, що відчувала у своїй душі, з кожним днем наші знання збагачувались, і діло це досі не завершене. У тому, що я тобі розповіла, було, може, дещо, чого товаришки мої ще не зрозуміли, зате зрозуміла я, намагаючись пояснити тобі. Так кожна з нас набуває мудрості, ділячись з подругами тим, що сама відчуває, і так, навчаючи, ми вчимося. Може, якби тебе не було тоді зі мною, я б сама розуміла деякі речі не так ясно. Ти був моїм добрим духом, моїм прихильним архонтом, Бавдоліно.
— А чи всі твої подруги так ясно і плавно висловлюються, як ти, мила моя Гіпатіє?
— О, серед них я остання. Іноді вони жартують з мене, бо я не вмію висловити того, що відчуваю. Я мушу ще зростати в мудрості, розумієш? Але в ці дні я відчувала гордощі, немов я володію таємницею, якої вони не знають, і, не знаю чому, я воліла, щоб це таємницею й зосталося. Я не зовсім розумію, що зі мною діється, це немов… немов я волію звірятися тобі, а не їм. Гадаєш, це погано, що я нещира з ними?
— Зате ти щира зі мною.
— З тобою легко бути щирою. Тобі я, напевне, сказала б про все, що діється в моєму серці. Навіть якби не мала певності, що це слушно. Знаєш, що зі мною було в ці дні, Бавдоліно? Ти мені снився. Коли вранці я прокидалася, день здавався мені чудовим, бо десь там був ти. А тоді день став здаватися похмурим, бо я не бачила тебе. Дивно, бо коли тобі смішно, ти смієшся, коли страждаєш, то плачеш, а тепер я, буває, сміюся й плачу водночас. Може, я захворіла? Але хворість ця прекрасна. Хіба можна любити свою хворість?
— Моя учителька — це ти, подруго люба моя, — усміхався Бавдоліно, — ти не повинна мене питати, бо і я думаю, що теж хворий на твою недугу.
Гіпатія простягла руку і знов торкнулася його шраму:
— Ти, напевно, належиш до добра, Бавдоліно, бо мені подобається тебе торкатися, як подобається торкатися Акакія. Торкнися й ти мене і, може, розбудиш якусь іскорку, яка ще є у мені і про яку я не знаю.
— Ні, кохання моє солодке, я боюся завдати тобі болю.
— Торкнися мене тут, за вухом. Так, так, ще… Може, через тебе вдасться викликати якогось бога. Десь у тобі є знак, який єднає тебе з чимось іншим…
Вона просунула руки йому під одежу і провела пальцями по зарості у нього на грудях. Тоді присунулася, щоб понюхати.
— Ти пахнеш травою, доброю травою, — мовила вона. А тоді знов сказала: — Який ти гарний там, під низом, м'якенький, мов молода тварина. Ти молодий? Я не розрізняю віку людей. То ти молодий?
— Так, молодий, кохання моє, я лиш тепер починаю народжуватися.
Тепер він уже майже пристрасно гладив її волосся, вона взяла його руками за потилицю і стала легенько торкатися його обличчя язиком, вона лизала його, немов він козеня, а тоді сміялася, дивлячись зблизька йому у вічі, і казала, що він має смак солі. Бавдоліно, який ніколи святим не був, пригас її до себе і вустами своїми відшукав її вуста. Вона злякано й здивовано зойкнула, спробувала відступити, але потім піддалася. Уста її мали смак персика, морелі, язик її короткими поштовхами торкався його язика, який вона відчувала вперше.
Бавдоліно відсунув її від себе, та не через доброчесність, а для того, щоб звільнитися від одягу, і вона побачила його прутень, торкнулася, відчула його снагу і сказала, що хоче його: ясно було, що вона не знає, як і чому його хоче, але якесь божество лісів або джерел підказувало їй, що робити. Бавдоліно знову
