Бавдоліно - Умберто Еко

— Але ж усе це роблять неправедні люди, і Бог їх карає, а праведних спасає.

— Тоді чому Бог цей створив нас, а потім дозволив, щоб над нами нависла небезпека прокляття?

— Бо найвищим благом є свобода чинити добро чи зло, і щоб дати дітям своїм це благо, Бог мусив погодитися з тим, що деякі з них зловживатимуть ним.

— А чому ти вважаєш, що свобода — це благо?

— Бо якщо її в тебе заберуть, якщо тебе закують в кайдали, якщо не дадуть робити те, що хочеш, ти страждатимеш, а отже брак свободи — це зло.

— Ти можеш повернути голову так, щоб дивитися прямо позад себе, — але повернути повністю, так, щоб бачити свою спину? Можеш зануритися в це озеро і зоставатися там аж до вечора — але під водою, не виринаючи, не показуючи голови? — сказала вона, сміючись.

— Ні, бо якби я спробував викрутити таким чином голову, я б зламав собі шию, а якби зостався під водою, не мав би чим дихати. Бог створив мене з цими обмеженнями, щоб не дати мені нашкодити самому собі.

— Значить, ти кажеш, що він з добрими намірами забрав у тебе трохи свободи, правда?

— Він забрав її в мене, щоб я не страждав.

— То чому він дав тобі свободу обирати між добром і злом, якщо потім ти ризикуєш терпіти вічну покару?

— Бог дав нам свободу, думаючи, що ми ужиємо її на добро. Але стався бунт ангелів, який привніс зло у світ, потім змій спокусив Єву, і тому ми всі тепер страждаємо від первородного гріха. Бог у цьому не винен.

— А хто сотворив збунтованих ангелів і змія?

— Звісно, що Бог, але заки вони збунтувалися, вони були добрими, бо такими він їх створив.

— Значить, зло у світі створили не вони?

— Ні, вони його скоїли, але існувало воно й раніше, як можливість збунтуватися проти Бога.

— Значить, зло створив Бог?

— Гіпатіє, ти бистра, вразлива, прониклива і вмієш провадити disputatio набагато краще від мене, а я ж вчився в Парижі. Але не кажи мені таких речей про доброго Бога. Він не може хотіти зла!

— Звісно, що ні, Бог, який хоче зла, це протилежність Богові.

— То що тоді?

— Бог просто побачив зло коло себе, не прагнучи його, як темну частину себе самого.

— Але ж Бог — це найдосконаліша сутність!

— Звісно, Бавдоліно, Бог — це найдосконаліше зі всього, що може бути, та якби ти знав, як важко бути досконалим! А тепер, Бавдоліно, я скажу тобі, хто такий Бог, тобто чим він не є.

Вона справді нічого не боялася. Вона сказала:

— Бог є Єдиний у своєму роді, він такий досконалий, що неподібний до нічого, що існує, і до нічого, що не існує; твій людський розум не може описати його як того, хто сердиться, коли ти чиниш зле, або дбає про тебе з добрості своєї, хто має уста, вуха, обличчя, крила, хто є духом, отцем чи сином, ані хто є сам собою. Про Єдиного у своєму роді не можна сказати, що він існує або не існує, він охоплює все, але не є нічим; його можна назвати тільки через неподібність, і марно називати його Добротою, Красою, Мудрістю, Ласкавістю, Силою, Справедливістю — бо це те саме, що назвати його Ведмедем, Пантерою, Змієм, Драконом чи Грифоном, і як ти його не назвеш, це не виразить його сутності. Бог не є тіло, не є фігура, не є форма, він не має кількості, якості, ваги, він не бачить, не чує, не знає безладу і замішання, він не є душа, не є розум, уява, погляд, думка, слово, число, порядок, величина, він не є рівність і не є нерівність, він не є час і не є вічність, це воля без мети; зрозумій, Бавдоліно, Бог — це лампада без полум'я, полум'я без вогню, вогонь без жару, це темне світло, мовчазний галас, сліпий відблиск, ясне потьмарення, світло його власного мороку, це коло, яке розширюється, стискаючись у власному осередді, це одинока множинність, це… це… — Вона завагалася, підшукуючи приклад, який переконав би їх обох — її, учительку, і його, учня. — Це простір, якого нема, де ти і я — це одне і те ж саме, як от нині, у цей час, який зупинив свій плин.

Легкий пломінь заграв у неї на щоці. Вона замовкла, злякавшись цього несумірного прикладу, але як можна вважати несумірним ще один приклад у переліку несумірностей? Бавдоліно відчув, як такий самий пломінь пронизує йому груди, але його злякало її замішання, і він застиг, не даючи жодному м'язові обличчя зрадити порухи його серця, а тоді, стримуючи тремтіння голосу, він з богословською твердістю спитав:

— А як же тоді було із сотворенням? Зі злом?

Обличчя Гіпатії знову стало блідо-рожевим:

— Бо через досконалість і щедрість свою Єдиний прагне розширення, розгортання до дедалі ширших сфер своєї власної повноти, немов свічка, яка є жертвою світла, що його вона дає, — чим більше вона світить, тим більше тане. Так тане й Бог, породжуючи тіні самого себе, стаючи когортою божеств-посланців, Еонів, які мають чималу частку його могутності, але вже в слабшій формі. Це безліч богів, духів, це Архонти, Тирани, Сили, Іскри, Зірниці, і ті, що їх християни звуть ангелами або архангелами… Але Єдиний їх не створював, вони — його еманація.

— Еманація?

— Бачиш цю пташку? Раніше чи пізніше вона знесе яйце і породить ще одну пташку, як кожна гіпатія може породити дитину зі свого лона. Але коли істота народилась — гіпатія це чи пташка, — вона живе сама по собі, і життя її триває навіть тоді, коли мати її помирає. А тепер візьмімо вогонь. Вогонь не породжує тепла, він його еманує. Тепло — це те ж саме, що й вогонь, бо якщо ти погасиш вогонь, не стане й тепла. Тепло вогню дуже сильне там, де вогонь народжується, і воно слабшає в міру того, як полум'я переходить у дим. Так само й з Богом. Поширюючись щораз далі від свого темного осереддя, він поступово втрачає свою снагу, і втрачає її доти, аж поки не стане в'язкою і глухою матерією, як безформна грудка воску, що лишається від свічки. Єдиний не хотів би віддалятися так далеко від себе самого, але не може не розчинятися аж до багатоманітності й безладу.

— А цей твій Бог не може розчинити зло, яке… яке твориться навколо