Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
— Я буду завше там, де він.
Боляче тьохнуло в грудях Вагилевича від цих слів, якраз у тому куточку серця тьохнуло, де заховалась, мов личинка шовкопряда в коконі, пам'ять про жінку, яку називав Юлією, а хто вона, де вона, котра вона — не відав, знав тільки, що то справжнє кохання заснувалося плетивом найтонших шовкових волокон, і чув, як дозріває, стукотить, прогризається з кокона метелик, й боявся того менту, коли нарешті вилетить, і він упізнає, хто ж то приходив до нього в ті шалені ночі, — і що тоді трапиться з Амалією, з Орестиком, які того метелика і не побачать, бо не їхній він, а в серці навіки на місці кокона залишиться порожнеча, якої Амалія своєю покірною відданістю й потрібною Іванові любов'ю ніколи заповнити не зможе.
Вагилевич затулив долонями обличчя і так сидів за столом, прислухаючись до невпинного стукоту метелика в коконі, а перед очима постала палка коханка Юлія з обличчям Анелі, й рівночасно крізь пальці побачив він тихі очі Амалії — як найдошкульніший докір за невільний гріх.
Втім до їдальні увірвалася сільська жінка з побілілими від страху очима, вона кричала:
— Панотче, панотченьку, там, там… — показувала на вікно рукою, — привезли вбитих, багато вбитих!
…Депешу з Кракова про дату повстання в Галичині було перехоплено в Бродах, презеса Союзу польського народу Сєраковського заарештовано; Теофіл Висьньовський, від–поручик Едварда Дембовського, наказав воєводським та повітовим керівникам Союзу розпочати рокош в маєтку Генріха Мангольда на Самбірщині.
Почувши тривожне бамкання дзвонів, Сухоровський з балагулами поквапилися до волосної мандатарії; не був то звичайний святковий дзвін: з усіх кінців Великої Горожанин і з сіл сусідніх збігалися до майдану люди з вилами, косами й сокирами — видно було, що на цей сигнал чекали тут давно.
Ребелія розпочалася так, як і уявляв собі молодий утопіст Дембовський: селяни потенційно готові до виступу, агітувати їх не потрібно — тільки сповістити, бо вже несила їм терпіти панщину й голод; на перший поклик сільських офіціалістів самі вийдуть воювати за незалежну Польщу, й станеться це одночасно по всіх воєводствах, повітах і волостях, — та жменька австрійського війська, що дислокується в Галичині, не зможе встояти перед посполитим рушенням, а може статися й таке, що якісь частини перейдуть на бік повсталих.
Так думав Дембовський, і так воно, на перший погляд, і сталося: по всій Галіції, від Кракова до Львова, в один день обступили мужики мандатарії й домініальні будинки, — не знав керівник повстання лише одного: не проти цісаря, а за нього — найяснішого батька — повстануть руські й польські селяни, давно зневірені в справедливості ідеї польського рісорджименто.[132]
І ось на Стрітення у Великій Горожанні звідусіль збігаються мужики з домашнім знаряддям праці в руках; перед будинком мандатарії стоїть трибуна, пан Мангольд у такому, як завше, різнокольоровому вбранні виходить з канцелярії, запрошує до себе сільських війтів, наказує їм прислати до Великої Горожанин фіри з оброком на три дні; війти розходяться, а горожанський — Мартин Кухар — щодуху чимчикує до Дроговижа, щоб дати знати військовій команді про бунт;
Мангольд виходить на трибуну й розповідає людям притчу про три зерна пшениці й жменю вівса; він свою розповідь тут же унаочнює — кладе на долоню кілька пшеничних зерен, тоді виймає з кишені сурдута вівсяні остюки й змішує все докупи.
— Де ж тепер ті зерна пшениці, знайдіть їх! — вигукує пан Мангольд і розсіває суміш по землі. — Нема, пропали?.. Отак буде і з німаками, коли накриємо їх, як цей овес пшеницю! — сміється сполонізований німець, палкіший за будь–якого поляка патріот.
Натовп оживає, шемрає, колихається, й відчуває Мангольд: ще хвилина — й люд рушить валом туди, куди звелять іти, рине перший повстанський загін на Самбір, по дорозі незліченно помножиться, подібне станеться в Стрию, Жидачеві, Комарно — по всіх містечках і селах, й нарешті всенародне ополчення рушить на Львів…
Та виходить з юрби перед трибуну височенний гевал, і Мангольд впізнає в ньому того самого короля балагулів, що гостював колись у нього, горілку пив й, можливо, став би колись його вірним приятелем, якби в Ожидові не трапилась притичина, — й навіки зненавидів горожанський дідич нахабного пройдисвіта, постановивши, як лише буде нагода, помститись йому за того штовхана, від якого прошнурував паркетом через весь візитовий зал й на сміх знакомитій публіці гепнувся головою об стіну; й ось стоїть він перед трибуною, глузливо посміхаючись; Мангольд намацує в кишені сурдута пістоля, проте вичікує: розпочинати повстання з убивства негоже, лихий то знак, революція спочатку мусить умитися сльозами радості, а вже потім кров'ю; Сухоровський піднімає вгору руку і, звертаючись до людей, запитує:
— А з того вівса виросте колись пшениця?
Мангольд на мить розгублюється, та відразу опановує себе й розпочинає промову; він говорить про знесення панщини, про дешеву сіль, про відміну монополії на тютюн — кожен селянин матиме право вирощувати в своєму городі найпахучішу мушкательку, а чопового податку від горілки зовсім не буде, від воза солі лише сто топок — он яке життя всміхається всім вам після перемоги повстання!
Серед натовпу вибухає регіт, чуються вигуки: «Покажи, пане, свій нотес, до якого ти записуєш
