Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

мить спалахує у Вагилевича тривога і тут же потахає; Іван, зрештою, відчуває полегшу, й маленький Орестик, звиклий до надмірної батькової ласки, дивується, що татко все менше з ним забавляється, й водно проситься до нього на руки; Іван обціловує синочка й відсилає до мами; від перенапруження Вагилевич западає в депресію — спокій, який щораз то більше врівноважує його родину, для нього самого перемінюється на нову тривогу, адже так не буває, щоб ні з того ні з сього пролилася кров і марно пропала, — адже нічого завірюха не змінила, панщина не знесена; але ж бо ні, не марно, у такий страшний спосіб відбулося перше пробудження народу — не на службі в збунтованого сусіда, а в себе дома, на своїй землі і за свою землю; це пробудження страшне й темне, але ж народ більше не спить і, можливо, незабаром виступить за свою волю в інший спосіб, й збунтована чернь стане військом; Вагилевич на подив собі самому відчуває, що страх, який завжди супроводжував його крізь життя й заганяв у слимакову шкаралущу безпеки, нині наче відступає, полишає його, й Іван, видобуваючись з тенет депресії, жадає нових потрясінь, які перемінять світ. Адже вони неминучі: готовність до них вигартовувалася ще в тридцятому році — тодішнє польське повстання розбудило руську інтелігенцію, бо хіба народилася б Маркіянова ідея, якби русини не пролили своєї крові в корпусі Дверницького, тож куди може нині подітися енергія тієї ідеї — мусить вона перемінитися на чин, на світі ніщо не пропадає.

І збудилася в душі Вагилевича тиха вдячність долі за те, що звела його з польським рісорджименто, якого він не сприйняв і втік від нього, проте завдяки тому ж цинікові Юзефові Борковському, а ще більше Владиславові Сєраковському, старому конспіраторові, він пізнав, що таке революційна жага; а чи Шашкевич підняв би так високо прапор руської ідеї, якби не Гощинський; і що ж то за така закономірність, що наука поляків повернулася нині супроти них самих? Та мине час, і дві протестантські сили однаково визріють в імперському лоні і на розвалинах тюрми стануть поруч — дай Боже, щоб у злагоді…

І прийшла до Вагилевича несподівана радість: отець Пекарський, який щочетверга їздив до Миколаєва за поштою, одного разу повернувся не сам. Ще не встиг фірман спинити коней, як з брички виплигнув молодий пан з довгим, до плечей білявим волоссям, в картатій куртці, яка виклично дисонувала з темним одягом отця–декана, підкреслюючи світську приналежність гостя; тимчасом Вагилевич, зодягнутий у реверенду, вийшов назустріч тестеві — напевне ж привіз свіжі газети, і в подиві звів угору руки, ніби хотів скоротити летом віддаль між собою й гостем; у два сягнисті кроки зупинився біля повоза й з радісним вигуком: «Николаю, Николаю, а бодай тя дундер свиснув, звідкіля ти взявся?» закрутив у обіймах приятеля, немов збирався тут же, на подвір'ї, затанцювати з ним аркана.

На галас вийшли з плебанії стара їмость з дочкою, й отець–декан почав їм пояснювати, що за цабе привіз з собою, — гляньте, як втішився Іван, я ще ніколи таким його не видів!

— Забравши з пошти газети, я помінив собі повернути на «добридень» до отця Леонтія, давно не бачились, може, якісь свіжі новини розповість, — і застаю в його домі цього панича, зовсім не впізнав, бо запам'ятав його ще хлопчиськом, а він питає мене: чи то правда, що Вагилевич став вашим зятем? То я довго не думав: ану, збирайся чимшвидше, то й зустрінешся з ним самим у Дроговижі!

Гість тим часом підходив до пань, з віддалі поклонився й представився, схиливши голову:

— Николай Устиянович.

Отець–декан, до безміри вдоволений, що зробив зятеві таку приємну несподіванку, бо ж давно в цьому домі ніхто не чув ні гомону, ні сміху, розвів руки й заганяв до хати, мов гусей, родину й гостя: заходьте, приготуй щось, паніматко, а ви, хлопці, заходьте поки що до моєї буждигарні, там наговоритеся; але як ти тут опинився, Николаю? — все ще не міг вийти з дива Вагилевич, я ж тебе не бачив, відколи в семінарії Іродові послушники зробили ревізію, знайшли у твоїй шафці «Пілігрима», й ти мусив зникнути зі Львова, то вже небезмай вісім літ минуло відтоді; за таку книжку варто потерпіти, тому я й скопіював її, — відказав Устиянович, — але ти повіж мені, що в нашому цісарстві не є крамолою, коли й за великого Міцкевича готові тебе до цюпи загнати; де ж ти нині кінці з кінцями зводиш?; поки що служу писарчуком у магістраті, в департаменті вуйка Костянтина, в нього й мешкаю; ще не висвячуєшся?; хто мене висвятить, коли слідство встановило, що копію «Пілігрима» зробив я сам; а ти не квапся, ще встигнеш набутися серед попівських гараздів, — Іван скрадливо оглянувся, чи не почув цих слів отець–декан, але той уже зайшов з їмостю до плебанії, тільки Амалія ще стояла на порозі, втішена візитом несподіваного гостя, — може, при цій нагоді і Іван вилабудається із затяжного туску, бо й мови людської який уже час від нього не чутно.

Приятелі сиділи поруч на канапі в маленькому покоїку, де отець–декан раз на день крадькома, аби їмость не бачила, викурював люльку, й запитав Іван, щоб продовжити розмову:

— То розказуй далі, колего, — як живеш?

— Ха, — посміхнувся Устиянович. — Як мовлять у Миколаєві: було б добре жити на світі, якби хлоп не знав, що то — грунт, жид — що фунт, а поляк — що бунт.

— Свята правда, — погодився Іван. — А чи доводилося тобі бачити…

— Доводилось…

— І як ти все те пояснюєш: що означає це жахливе кровопролиття, яких наслідків слід чекати після нього?

— Думаю, це тільки початок: у світі запахло не хлопським чи то новим шляхетським бунтом, а великою європейською революцією.

— А ти знаєш, я її чекаю… Тобі дивно таке чути від книжкового хробака?