Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

І незважаючи на деяку драстичність у стосунках тестя й зятя з причин протилежних засад у праці для людей, розмова велася спокійно: кожна сторона ставилася з повагою до іншої, оскільки поєднували їх високий рівень освіченості, а в практичній діяльності — однакова патріотична спонука.

— Я тільки одного не можу зрозуміти, — мовив отець Кирило в розпалі дискусії. — Ви щойно призналися мені, що після Стрітення збираєтесь поїхати до Стрия, щоб розшукати там якогось доморослого етнографа, потім завернете в Галич на розкопки, які проводить рабин караїмів Леонович, та ще й до Снятина хочете добратися, бо там, бачте, проживає якийсь дяк, в котрого зберігається стара хроніка… Я ж хотів, щоб ви послужили разом зі мною у дроговизькій церкві й удосконалились у штуці літургійної відправи… Але вам до цього байдуже. То чи не можете мені пояснити, навіщо було так довго добиватися у святоюрській консисторії titulum mensae, а потім одягати реверенду, якщо для подібних райзувань[130] світський одяг набагато зручніший?

— Ви маєте рацію, превелебний отче–декане: я не раз думав про те, що православні й греко–католицькі отці штучно відокремили себе від цивільного світу не лише тим, що виконують функції акторів у божественному театрі, який представляє пастві діяння Христа й апостолів, а ще й відрізнили себе від мирян специфічним одягом, яким воно нагадує віруючим про обов'язковість респекту перед служителями культу… А чи не краще чинять протестанти, які не вдаються ні до містерій, ні до розмаїтих містифікацій, а тільки роз'яснюють слово Боже віруючим і одягаються майже так само, як вони, і євангелицький пресвітер доступний для парафіян достоту так, як учитель гімназії для академіків?

— Не заходьте надто далеко, отче: не гоже греко–католицькому священикові захоплюватися баптистськими сектами.

— Та це я тільки так, до слова, отче–декане, чей же не збираюся переходити у протестантство… Проте переконаний, що наша церква своєю замкнутістю програє перед відкритістю євангелицької й потребує певних реформ. Чи ж то нормальне явище, що нам, священикам, так важко доступитися до свого митрополита, а семінаристам і зовсім неможливо, що ті й ті прозивають його Іродом? Це або святотатство, або ж негласна вимога запровадження змін у церковній структурі.

— Митрополит Михайло Левицький не вічний, прийде інший — і стосунки в церковному житті стануть інакші… А реформація руської церкви вже давно відбулася — 1596 року. Унія захистила нашу церкву і від єзуїтського мракобісся, і від православної темноти. Вона відгородила нас від поляків православним календарем, а від москалів — підпорядкованістю Ватикану. Іпатій Потій добре усвідомлював, що робить, та, на жаль, не усвідомила того Велика Україна. Бо якби сталося так, як він задумав, то нині б ми мали єдину національну Церкву — формально залежну від Риму і фактично незалежну від Москви.

— Але протестантизм звільнив би нас від римської й московської залежності водночас, і тоді наше священництво було б захищене і від полонізації, і від москвофільства… Та що говорити: епоха Реформації в Європі покликала до життя нечуваний рух розуму, нове мислення, нову мову для висловлення раніше не знаних ідей — європейське протестантство відкрило браму до нової, світської цивілізації. А ми…

— Дивно таке слухати від греко–католицького священика, сину мій. Напевне, вам краще було б стати кустошем якоїсь бібліотеки…

— Так, так, отче–декане! Я старався о подібну посаду, але мене не приймали поляки, оскільки я всюди, де лише міг, декларував своє русинство, і довго теж не приймав мене святоюрський клір. Врешті я взяв для себе те, що далося в руки. Мусив узяти… І ступив на перший щабель традиційно–руської ієрархічної драбини: син священика перепхався через гімназію на богословіє, став зятем у священницькій родині, висвятився, а далі — отець–ієрей, отець–совітник, отець–декан, — і множаться в нас попівські сім'ї швидше, ніж число парохій… А в розвинутих суспільствах здібні люди захоплюють ієрархію урядничу, військову, банківську, купецьку, мистецьку, наукову, політичну! У русинів же, як кажуть поляки, tylko popi i chlopi…[131]

— Ой, Іване, Іване… — перейшов на фамільярний тон отець Кирило: — Але ти в чомусь маєш рацію… Десь–то народи пишаються Гердером, Шафариком, Ганкою, Караджичем, а в нас усе — попове… Та якщо не маємо для просвітницької діяльності іншого стану, лише клір, то використовуймо те, що в нас є. Маркіян не скаржився, що став священиком, а ти, його найближчий приятель…

— Ми не знаємо, ким став би Маркіян, якби жив. Та запевняю вас: не сидів би він довіку в Новосілках… Я вам признаюся, отче–декане, мушу це зробити, бо майбутня моя доля — то й доля вашої дитини… Я послав директорові департаменту духовних справ Росії прохання прийняти мене на посаду професора слов'янської кафедри в Київському або Харківському університеті. І подав для засвідчення своїх наукових можливостей коментар до піснетвору про похід Ігоря на половців…

— Ого! Дай–то Боже… Але ж ти там змоскалишся!

— Тут москаляться, а там, у московському середовищі, виростають Срезневський, Максимович, Костомаров, зрештою — Шевченко!

— Та я не перечу, ні… Ти маєш великий талант!

— Талант, якщо він є, не моя заслуга. Але розвивати його, керувати ним, спрямовувати на добро — мій обов'язок.

Після престольної відправи обідали в плебанії — без званих гостей. Ощасливлений родинним затишком отець–декан не шкодував собі вина, він хмелів і з любов'ю поглядав на свою єдину доню, переводив вряди–годи сповнений поваги погляд на зятя й крадькома втирав щиколотком вказівного пальця сльозу розчулення, коли в його поле зору входила найщасливіша в світі бабуся з внучком на колінах.

Амалія, як завше, була мовчазна: покірність всевладно панувала над нею, вона рівносильно підкорялася почуттю материнського щастя, буденним клопотам, тривогам перед бідністю й рожевим мріям на достаток — усе це разом становило опору її існування, й ніщо не могло