Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Схопився й вискочив з буди, візники стояли біля його брички злякані й розгублені: дорогою з боку Щирця поволі котився критий фургон, запряжений цугом, — на передніх конях сиділи два форейтори у високих жандармських чаках, й зупинився повіз навпроти балагульського табору.

Міхал зарядив пістоля й вийшов з гурту; візники зброї не мали й тиснулися один поза одного, проте безстрашна постава короля додала їм отухи, й вони на змах руки Сухоровського подалися слідом за ним до тракту; Міхал тримав пістоля в руці, готовий вистрелити в першого, хто вискочить з фургона, проте цього не сталося: дверцята поволі відчинилися, з повозу виглянув жандарм, й Сухоровський, замість грізного викрику, почув зовсім спокійний голос:

— Кинь ту забавку, хлопе, бо ми у кліп ока перестріляємо вас, мов горобців… Чого ви тут зібралися?

Міхал заховав пістоля в кишеню кожуха, підійшов до фургона й заглянув досередини; на його обличчі не було й тіні страху чи запобігливості — з цього дивувалися навіть форейтори, які звикли до респекту посполитих перед поліцією; та враз Сухоровський відсахнувся, наткнувшись на нерухоме мертве око, що вп'ялося в нього, потім розплющилося око живе, і він впізнав Захер–Мазоха — на все життя запам'ятав його з давнього допиту; директор поліції відсунувся вбік, відслонивши жінку в лисячому хутрі з вуаллю на обличчі, вона вискнула: «Це він!», і Міхал теж впізнав пані Семінську.

— Добридень, вельможна пані! — приклав долоню до кашкета, й Захер–Мазох сторопів, вражений сміливістю балагули. — Ви приїхали запросити мене до себе в гості?

— Не блазнюй, — ще ширше розплющилося живе око в директора поліції, він пильно приглядався до балагули, силкуючись пригадати, де й коли доводилося йому бачити цього нахабу, й не зміг; по хвилині мовив мирно:

— Для чого ви сюди з'їхалися?

— Ми цісарські балагули, в нас на кожне Стрітення відбувається своя конгрегація, і ви про це, видно, знали, коли захотіли до неї долучитися… А ця пані з кимось мене сплутала. Ви ж мене вперше бачите, добродійко, скажіть, що так, — яка ж мара заціпила вам бузю?

Пані закрила обличчя коміром шуби, й на Міхала дивилися тільки її перелякані очі; директор поліції повернув до неї голову, вона прошепотіла: «Ні, це не той, я помилилася, той був інакший», — і Захер–Мазох аж тепер упевнився, що цей гевал, який стоїть у проймі дверей фургона, і є саме той, кого він шукає, проте сидів незворушно, міркуючи, як повестися.

— Твоє прізвище Вайда? — запитав по хвилі.

— Ви вгадали… А–а, таж ця пані могла бачити мене в Ожидові: пан Сєраковський не раз наймав мене розвозити його гостей… Отже, я Міхал Вайда, король балагулів!

— У Бродах буваєш?

— Ніколи ще туди не їздив, то не моя траса.

— Брешеш… А що відаєш ти про бунтарські заворушення в краю?

— Щось такого — вперше чую! Заворушення? Ніколи в таке не повірю: погляньте, як тихо на білому світі.

— Тут ще спокійно, правда, — прогундосив Захер–Мазох. — А дозвіл на зброю маєш?

— Таж це мисливська пукавка, пане, гм… не знаю, хто ви…

— Ще дізнаєшся, не квапся… В кого з неї стрілятимеш, якби враз почалася ребелія?

— У ворогів цісаря! — виструнчився Міхал.

— Sehr gut… Sehr gut[129]! — Директор поліції кивнув жандармові, щоб зачинив фургон. Втім затримав його руку й пронизливо увіп'явся живим оком у Міхала. — Відколи балагулиш? — спитав.

— Все життя фірманю.

— Ну, гайда, розвертайтесь, — наказав жандармові, й коні рвонули в бік Щирця.

Коли фургон заховався за придорожніми тополями, директор поліції сказав до жандарма:

— У Щирці переодягнешся в цивільне і вернешся верхи в Горожанну. Буде тут цурес… З балагули не спускай ока, а коли що — арештуй. Хоч це тобі легко не вдасться. Тоді — пристрель… І Мангольда — теж. Я затримаюся до ночі в щирецькій мандатарії… Але ж де я його бачив? — запитав сам себе. — Одне слово, це не такий собі звичайний пройда, і він може бути нам потрібен… А ви, пані, заспокойтесь, — звернувся до Семінської. — Ну, швидше там! — гукнув на форейторів.

— Чому ви його не заарештували? — заскімлила пані. — Він колись уб'є мене…

«Отже, маємо в руках зв'язкового Міхала Вайду, — думав Захер–Мазох, не звертаючи уваги на скигління Семінської. — Цікаво, як він увійшов у довір'я самого Чарторийського?.. Та це не так погано, він знадобиться нам для компрометації ідеї визволєнчої…»

— Тож розкажіть, пані Корнеліє, трохи докладніше про той бешкет, що вчинив Вайда у Сєраковського, то цікаво: зв'язковий Чарторийського напався на конспіраторів…

— Мене тоді в палаці вже не було… Але говорили потім обурені дідичі: на чому світ шельмував поляків.

— Ну–ну… Ні–і, мусимо його використати!

Коли фургон зник за тополями, Сухоровський гукнув до балагулів:

— Вирушаймо до Львова! Там буде нині чимало роботи. Втім на дзвіниці забамкав, мов на тривогу, дзвін, й побачили балагули, як з усіх кінців села зашнурували стежками люди.

— Почекаймо, — сказав Міхал, — може, й тут знайдеться для нас діло.